Глава 2.

Після того, як таксі довезло Віру до будинку Світлани, вона нервово закусила губу, стоячи перед дверима. Її рука тремтіла, коли вона натискала на кнопку дзвінка. Кілька довгих секунд здавалися вічністю. Нарешті, за дверима почулися сонні кроки, і за мить Світлана розчинила двері, здивовано кліпаючи очима.

— Вірочко? Що сталося? Ти вся бліда... — Світлана одразу ж помітила її стан.

— Світланко, вибач, що так пізно... Чи можу я зайти? Мені терміново потрібно з тобою поговорити, — голос Віри ледь чутно тремтів.

— Звичайно, заходь, люба. Що трапилося? — Світлана відступила, пропускаючи Віру до квартири.

Віра увійшла і безсило опустилася на диван у вітальні. Світлана зачинила двері та стурбовано підійшла до подруги, сідаючи поруч і обережно беручи її за руку.

— Розкажи мені, Вірочко. Що тебе так налякало?

Віра глибоко вдихнула, намагаючись зібратися з думками. Сльози знову підступили до її очей.

— Я... я була в ресторані... на святкуванні... — її голос зривався.

— Так, Макар мені телефонував, казав, що ти раптово поїхала. Щось сталося? Ви посварилися?

Віра заперечливо похитала головою.

— Ні... все набагато гірше, Світланко... Я побачила їх... Макара... і Мар'яну... разом... — слова давалися їй важко, наче хтось стискав їй горло.

Світлана нахмурилася, не розуміючи.

— Разом? Ну і що? Вони ж усі разом святкували.

Віра заплющила очі, і сльози нарешті скотилися по її щоках.

— Ні, Світланко... не так... Я випадково почула їхню розмову... Вони... вони коханці... Макар мені зраджує... з моєю власною сестрою...

Світлана замовкла, приголомшена почутим. На її обличчі відобразилися співчуття та обурення.

— О Боже, Вірочко... Це жахливо... Я не можу в це повірити...

Віра відкрила очі, і в них палала біль та гіркота.

— Я теж не хотіла вірити... Але я чула їхню розмову... про те, як вони приховують свій зв'язок... про гроші... про те, що Мар'яна хоче розкрити правду... А потім... потім я побачила їх... вони трималися за руки... він її обіймав...

Сльози знову хлинули з її очей, і Світлана міцно обійняла подругу, дозволяючи їй виплакатися.

— Ти тільки уяви, Світланко! У день мого тріумфу... у день, коли я мала бути найщасливішою... вони ось так... за моєю спиною... — голос Віри зривався на ридання. — А я ж так його любила... так довіряла їм обом...

Світлана гладила її по спині, намагаючись заспокоїти.

— Я знаю, Вірочко, знаю... Це неймовірно боляче... Але ти сильна. Ти впораєшся.

— Що мені робити, Світланко? Що мені тепер робити? — розпачливо запитала Віра, відриваючись від подруги.

Світлана задумалася на мить, а потім твердо сказала:

— По-перше, тобі потрібно заспокоїтися. Ти не повинна приймати жодних рішень на емоціях. По-друге, ти вчинила дуже мудро, що не влаштувала сцену в ресторані. Тепер у тебе є час обміркувати свої подальші дії.

— Але як я можу бути спокійною після такого?! Мене просто розриває від болю та гніву!

— Я розумію, люба. Але емоції – поганий порадник. Давай краще вип'ємо чаю, ти трохи заспокоїшся, і ми разом подумаємо, що робити далі. Ти не одна. Я завжди буду на твоєму боці.

Віра кивнула, відчуваючи хоч невелику підтримку у цьому жахливому вирі подій. Ніч обіцяла бути довгою та сповненою гірких одкровень. Але Віра знала одне: її життя вже ніколи не буде таким, як раніше. І вона обов'язково знайде в собі сили пережити цю зраду.

Після того, як Віра опинилася в затишній вітальні Світлани, напруга трохи спала, але біль у серці залишався ниючим. Світлана, уважно спостерігаючи за станом подруги, запропонувала не чай, а келих доброго червоного вина, яке завжди допомагало їм у важкі моменти.

— Тримай, люба, — Світлана простягнула Вірі витончений келих, наповнений рубіновою рідиною. — Зроби ковток. Це допоможе трохи заспокоїтися.

Віра несміливо взяла келих і зробила невеликий ковток. Тепло вина приємно розлилося по тілу, трохи розслабляючи напружені м'язи. Сльози знову підступили до її очей, і вона нарешті розповіла Світлані все, що побачила та почула в ресторані.

Світлана слухала уважно, не перебиваючи, її обличчя ставало все більш серйозним та співчутливим. Коли Віра закінчила свою розповідь, у кімнаті запанувала важка тиша.

— Ох, Вірочко... Це просто жахливо... Я навіть не знаю, що сказати, — нарешті промовила Світлана, її голос був сповнений щирого співчуття. — Я завжди знала, що Мар'яна... вона ніколи мені не подобалася. Завжди відчувала в ній якусь фальш. Але щоб таке... з Макаром... Я просто шокована.

Віра зробила ще один великий ковток вина, відчуваючи, як гіркота розчарування змішується з терпким смаком напою.

— А знаєш, Світланко... найгірше те, що я була така щаслива сьогодні... Це мав бути мій день... А вони... вони просто потоптали мої почуття... мою довіру... все...

Сльози знову потекли по її обличчю, і Світлана обійняла її, міцно притискаючи до себе.