Розділ 4

— Ервіле, проведи молоду леді до її кімнати і дай їй усе необхідне. Їй потрібно наздогнати інших учнів, — сказала магістратиня з вогняними пасмами.

— Слухаюся, пані Ефаліє, — уклонився гномик.

Ми вийшли із зали й рушили коридорами замку. Вони здавалися безкінечними. На стінах висіли картини — як я згодом дізналася, це були герої цього світу: маги, воїни, істоти з інших епох. Їхні погляди ніби стежили за кожним, хто проходив повз.

Стіни були збудовані з чорного каменю — такого я ще ніколи не бачила. По них вився плющ, сріблястий і холодний, немов метал. Але над однією з картин він був чорним, мов попіл. Це одразу привернуло мою увагу і викликало дивне відчуття тривоги.

— Ервіле, — тихо запитала я, — можеш розповісти про історію цієї школи? Про цей світ? І які тут правила? Мені дуже цікаво…

— Усього я не встигну розповісти, — відповів він, не зупиняючись. — Маю ще справи. Але перед тим, як відвести тебе до кімнати, можу завести в бібліотеку. Там ти знайдеш більше, ніж я міг би пояснити словами. Згода?

— Так.

Ми звернули праворуч, і перед нами постали двері, удвічі вищі за мене. Вони були дерев’яні, з позолоченими візерунками. Ервіл відчинив їх — і в мене перехопило подих.

Всередині були тисячі… ні, мільйони книг. Вони тягнулися до самої стелі, стояли на полицях, ширяли в повітрі, світилися різними кольорами. Я не могла повірити, що це все справжнє.

— Це наша бібліотека, — гордо сказав Ервіл. — Тут зберігається історія всіх світів.

Я стояла, не в змозі зробити й кроку.

— А тепер тобі до кімнати, — додав він.

Ми вийшли з бібліотеки, пройшли ще два коридори й піднялися сходами на третій поверх.

— Ось, — сказав Ервіл, зупинившись біля дверей. — Твоя кімната.

Я відчинила їх і побачила три ліжка. Вони були зовсім різні.
Одне сяяло теплими світлими кольорами.
Друге було темним, мов ніч, лише слабке світло ширяло над ним.
Третє ж виглядало звичайним, простим і спокійним.

— Це… моє ліжко? — запитала я.

— Так, — кивнув Ервіл. — Коли ти ляжеш, воно саме підлаштується під твою сутність.

Я повільно лягла на третє ліжко й заплющила очі. У ту ж мить я відчула, як щось тепле й м’яке огорнуло мене, немов невидимі крила 

я відчула, як ліжко підо мною почало змінюватися. Тканина стала м’якшою, немов шовк, а повітря навколо наповнилося теплим світлом. Воно було не яскравим, а ніжним — таким, що заспокоює і огортає, ніби обійми.

Коли я розплющила очі, ліжко вже не було звичайним. Його спинки прикрашали тонкі візерунки, схожі на крила й зорі, а над подушкою тихо парували золотисті іскри. Ковдра стала глибокого синьо-фіолетового кольору, наче нічне небо, вкрите зірками.

— Воно… відчуває тебе, — тихо сказав Ервіл. — Твій страх, твою силу і твоє серце.

— Воно красиве… — прошепотіла я.

Раптом у грудях щось легенько защеміло. Тепло від медальйона розлилося по всьому тілу, і я почула слабкий шепіт — не словами, а відчуттями. Ніби хтось вітав мене.

— Ти в безпеці, — мовило щось глибоко всередині.

Я глибоко вдихнула, і вперше за довгий час у моїй душі стало трохи спокійніше.

— Відпочинь, Софі, — сказав Ервіл, відступаючи до дверей. — Скоро в тебе почнеться перший день у Магніфікалі. І повір… він буде незабутнім.

Двері тихо зачинилися за ним.

Я залишилася сама в дивній, магічній кімнаті, де світло повільно рухалося по стінах, а ліжко ніби дихало разом зі мною.
Я заплющила очі — і світ почав повільно занурюватися в сон.

Але це був не звичайний сон.