Розділ 2

Софі почала мичати, коли викрадач трохи ослабив хватку, і її зуби миттєво впились у його пальці, намагаючись вирватися з його рук. Вона почувала себе так, ніби все її тіло було збуджене від страху, але її інстинкти здобули перевагу.

— Та, щоб тебе! Я тобі життя рятую, а ти хочеш померти зараз? — викрадач гарчав, намагаючись стримати біль від укусу. — Я тільки залюбки, тікай, але якщо тебе там хтось вб'є, мене не обвинувачуй! — його голос був різким, але в ньому відчувалася і лють, і невелика доза іронії.

Софі подивилася вдалечінь і побачила людей, що наближалися. Паніка охопила її, і, не задумуючись, вона різко побігла до свого "рятівника", сподіваючись, що він, насправді, не такий поганий, як здається. Та раптом вона знову зблідла, і її тіло стало безсилим. Вона знепритомніла, і вже, коли її тіло мало впасти на асфальт, сильні руки підхопили її, а серце неначе зупинилося на секунду.

— Дідько, вони вже тут. Чому ж ти така шумна і привертаєш так багато уваги? — його слова були вимовлені з очевидним роздратуванням, але також з певною інтонацією, яка не залишала жодних сумнівів — він був готовий все зробити, аби зберегти її живою.

— Ну, привіт! Я не хочу такого, як ти, вбивати! Просто віддай мені цю людину? Домовилися? — говорили люди з темноти.

                                                                           ***

Софі прокинулася в темній, розкішній кімнаті, і одразу відчула, що це не та кімната, в якій вона звикла бути. Її голові запитання не давали спокою: "Де я? Як я тут опинилася? Чому я не пам'ятаю, як потрапила сюди?" Залишки того страшного моменту спливали в пам'яті, а серце ще калатало від страху. Вона повільно піднялася з великого двоспального ліжка, вкрите атласними простирадлами.

І саме тоді вона почула клацання замка. Всі думки на мить припинилися, і коли двері відкрилися, в кімнату увійшов хлопець з кудрявим, русявим волоссям і темними, майже чорними очима, що виглядали як дві чорні безодні.

— Ти хто? — її голос звучав тривожно, а вона відступала, намагаючись знайти вихід.

— Тобі не потрібно знати, хто я, — його відповіді були короткими, але з ледве помітною іронією. — Знаєш, я б на твоєму місці подякував мені. Я тебе врятував, а ти мене боїшся? — він посміхнувся, і його зуби блиснули на світлі, а на щоці з’явилася маленька ямочка.

— Я тебе не боюся, навіть не думаю про таке, — відповідала Софі, намагаючись придушити свою паніку, відступаючи назад. Вона намагалася відчувати контроль, хоча в її серці було лише одне бажання — втекти.

— Не боїшся? Тоді чому ти відходиш назад? — він крокував до неї, його рухи були м’якими, але кожен крок немов би стискав простір між ними.

— Я просто думаю, що ти мені нашкодиш. Тому відступаю, — її слова звучали тихо, але вперто.

— А це не одне й те саме? — його голос змінювався, звучав майже хрипко, і його долоня наблизилася до обличчя Софі. Вона миттєво відреагувала і вгризлася йому в руку.

— Та, щоб тебе! Ти що, собака, чи що? З якого дідька ти мене вже другий раз кусаєш?! — він обурився і схопив її за зап’ястя. — Послухай, дівчинко, я тебе такою терпіти не збираюся. Це по-перше! По-друге — ти будеш робити, що я скажу!

В його очах раптово з’явився червоний відтінок, і він подивився на неї з гірким розчаруванням, а потім усміхнувся.

— Ні, я все зрозуміла, але коли ти встигнув лінзи вдягнути? — Софі була здивована, однак намагалася залишитися спокійною.

— Чорт, хто ж ти така? Ладно, зараз тобі принесуть їжу. Ти поїш, а потім йди додому. Нікому не буде шкода тебе.

Він хлопнув кілька разів в долоні, і в кімнату ввійшла покоївка з їжею. Софі глянула на стіл, але її сумніви зростали.

— А що мене зупиняє піти прямо зараз з цієї кімнати? Це твій будинок чи він не твій? — її голос був сповнений виклику.

— Будинок мій. Я тут живу. І ще раз повторюю: краще не намагайся мені щось кидати або думати про це. Якщо хочеш, їж. Потім йди.

— Ти отруїв їжу? Тоді я не буду це їсти! Відпусти мене, не хочу їсти! Якщо не відпустиш — пошкодуєш!

— І що ти мені зробиш? — його погляд став глузливим, і він не відчував жодного страху.

— Я в тебе кину ось цю вазу! — вийшовши на крок, Софі схопила вазу, але він миттєво ухилився, і в наступний момент вона вже була притиснута до стіни, її шия була в руках його пальців.

— Не раджу виводити мене! — його очі почали ставати чорними, і з його голосу лунала погроза.

— Відпусти мене, благаю! Я зроблю все, що ти скажеш, тільки не роби зі мною нічого поганого!

— Правильно, мишко. Можеш йти. Я не буду тебе примушувати їсти, — він відпустив її, але Софі відчула, що це лише початок чогось набагато більшого. Вона поспішила покинути кімнату.

— Дякую за порятунок, прощавай! — Софі звернулася до нього, але відчувала, що ще не все закінчено.

— Ми ще зустрінемося. Чекай на нашу зустріч, — його слова прозвучали як пророцтво, і в них було щось темне й загадкове.

Вона вийшла з кімнати, почувши відлуння його голосу в голові.

Нарешті вибралася від цього негідника. Цей хлопець… він дивний: очі змінюють колір, а зуби гострі, мов у звіра. Хоча зараз не час на роздуми, потрібно швидше дістатися до будинку Круели. Напевно, вона вже хвилюється. Що ж придумати, щоб уникнути її суворого погляду?

"Заспокойся, Софі, усе буде добре", — подумала дівчина, заходячи у двір через стару залізну хвіртку. Навколо розкинувся пишний сад. Яблуні, груші, персики, абрикоси, вишні, шовковиця, виноград — усе рясніло плодами. Посеред саду розташовувався невеликий фонтан, а поруч стояла дерев’яна гойдалка, досить велика, щоб умістити п’ятьох людей.

Софі підійшла до порога будинку й натиснула на дзвінок. Пролунав мелодійний дзвінок, і двері відчинив дворецький.

— Міс Круела давно шукає вас. З вами все гаразд? Проходьте швидше, вона буде рада вас побачити, — сказав він, запрошуючи Софі до будинку.

Дівчина пройшла до кухні, де за столом сиділа її бабуся. Вона пила чай і тримала слухавку біля вуха. На вигляд, Круела щось обговорювала з кимось телефоном. Почувши кроки, вона обернулася. Її очі були заплакані, а обличчя бліде. На душі у Софі стало важко — бабуся, мабуть, дуже хвилювалася.