Розділ 3

Він положив руку мені на голову я відразу відчула ніби ток проходить по моему тілу закриваючи очі я почула голос.

-Розслабся, і занурся у минуле.-Я відкрила очі і побачила незнайому мені кімнтау вона була похмура сіра,по середені кімнати знаходилося дитяче ліжко.

Жінка з ножем підійшла до дитячого ліжечка, і на мить її обличчя спотворила жорстока усмішка. Відчуття жаху скувало мене, і хоча я хотіла закричати чи втрутитися, щось тримало мене нерухомою, мовби я була лише глядачем у цій моторошній сцені.

— Ти не повинна була народитися, — прошепотіла жінка, нахиляючись над дівчинкою. Її голос був низьким і повний ненависті. — Ти принесеш лише нещастя.

Крихітна дитина раптом відкрила очі. Вони світилися сріблястим сяйвом, і здавалося, ніби кімната стала на мить світлішою. Жінка завмерла, ніби щось утримувало її, а ніж випав із її рук.

— Що ти робиш? — прошепотіла вона сама до себе, відступаючи на кілька кроків. — Ти… це не може бути!

Раптом двері кімнати відчинилися з гучним скрипом, і до приміщення увірвався чоловік. Його постать була високою і кремезною, а очі горіли рішучістю.

— Ти знову це робиш, Амаліє? — гримнув він, кинувшись до жінки. Він схопив її за плечі і силоміць відвів від ліжечка.

— Вона небезпечна! — кричала жінка, вириваючись. — Ти не розумієш! Її сила знищить нас усіх!

— Їй лише декілька місяців, — відповів чоловік, притискаючи жінку до стіни. — Це ти небезпечна, Амаліє. Твої страхи з’їдають тебе.

Я намагалася зрозуміти, що відбувається. Кожне слово, кожен рух здавалося таким реальним, але водночас далеким. Чоловік різко озирнувся в мій бік, і я на мить подумала, що він мене побачив.

— Вона це побачить, — раптом сказав він, і його голос став тихішим. — Одного дня вона знатиме все, що ти намагалася зробити. І тоді вибір буде за нею.

— Що ти хочеш цим сказати? — спитала жінка, її голос затремтів.

— Вона стане тією, ким має стати, — відповів чоловік. — А тепер іди.

Картина переді мною почала розмиватися, наче її хтось розчиняв у воді. Моя свідомість виривалася з цього сну чи видіння, а голос чоловіка ще лунав у вухах:

— Прийми це минуле. Воно завжди було частиною тебе.

Я різко розплющила очі і побачила його — того, хто поклав руку мені на голову.

— Тепер ти розумієш? — тихо запитав він.

— Що це було? — промовила я, задихаючись.

— Це ключ до того, ким ти є. І це лише початок.

Софі сиділа, здивовано дивлячись на дивного гномика, що стояв перед нею. Він поправив свій завеликий капелюх із зеленим помпоном і, нахмурившись, пробурмотів:

— Ну що, дитинко, ти нарешті зрозуміла, що твоє життя зміниться? Чи мені ще раз усе пояснювати?

— Гномик? — перепитала Софі, усе ще не вірячи своїм очам. — Це якась погана жартівлива сцена? Моя бабуся найняла тебе, щоб розіграти мене?

Гномик театрально закотив очі, а потім, спираючись на крихітний дерев’яний посох, сердито постукав ним по підлозі.

— Я — НЕ гномик! Мене звуть Ервіл, і я твій провідник у новий світ. А тепер, якщо ти вже накинулася зі своїми дурними припущеннями, то давай перейдемо до справи!

Софі все ще не могла зрозуміти, як реагувати. З одного боку, цей "гномик" виглядав смішно, але з іншого, його впевнений тон і дивні події навколо почали переконувати її, що це зовсім не жарт.

— Гаразд, Ервіле, — видихнула вона, спираючись на стіл із дзеркалом, щоб трохи заспокоїтися. — Що тут взагалі відбувається? І яка ще школа?

Ервіл поправив свій капелюх і підняв посох, що тепер світився м’яким зеленим світлом.

— Слухай уважно, бо часу мало, а ти явно не швидко все схоплюєш. Ти — спадкоємиця стародавнього роду чарівників, одна з останніх істинних відьом. Твоя бабуся — Круела, хоча вона це ретельно приховувала, — колись була великою магинею. Вона тримала тебе подалі від магії, щоб захистити. Але настав час, коли твої сили прокидаються, і тепер це неможливо ігнорувати.

— Відьма? — розсміялася Софі, хоча нервовість зрадила її. — Ви серйозно?

— Абсолютно! — різко відповів Ервіл. — І якщо ти не повіриш, просто подивися на себе!

Він змахнув своїм посохом, і дзеркало перед Софі змінилося. Замість звичайного відображення вона побачила себе в незвичайному вигляді: її очі світилися яскравим блакитним світлом, а навколо неї кружляли іскорки енергії, наче живі.

Софі перелякано відскочила від дзеркала.

— Що це за штука?! — вигукнула вона, дивлячись на свої руки, які теж почали слабко світитися.

— Це твоя магія, дитинко, — сказав Ервіл із задоволеним виглядом. — А тепер, будь ласка, візьми одну з тих мантій у шафі. Ми маємо йти.

— Йти куди? — запитала Софі, усе ще відчуваючи себе розгубленою.

— До школи "Магніфікал", — відповів гномик, починаючи втрачати терпіння. — Ти маєш багато чого навчитися, якщо хочеш вижити в цьому світі. А ще, повір мені, твої пригоди тільки починаються.

Софі вагалася, але врешті піднялася і взяла одну з мантій. "Якщо це все правда, я хочу дізнатися більше," подумала вона, дивлячись на гномика, який уже відчиняв у повітрі круглий сяючий портал.

— Ну що, готова? — запитав Ервіл, озираючись через плече.

— Ні, — чесно відповіла Софі, — але, мабуть, мені все одно доведеться це зробити.

Гномик лише хмикнув і кивнув на портал:

— Ласкаво просимо до нового життя.

Софі вдихнула глибоко, готуючи себе до невідомого, і зробила крок уперед. Її серце шалено билося, коли вона ступила до сяючого порталу, а все навколо миттєво змінилося. Світ ніби обернувся зсередини, і вона відчула, як під ногами зникає опора. Але замість падіння Софі опинилася на твердій землі — місці, яке змусило її завмерти від здивування.

Перед нею розкинувся величезний замок із високими вежами, що сяяли під місячним світлом. Його стіни були вкриті мерехтливими рунами, які рухалися, наче живі. Навколо замку простягався величезний сад із дивовижними рослинами, які світилися різними кольорами. У небі повільно кружляли істоти, що нагадували змішання драконів і птахів, і тихо співали незвичайні мелодії.