Не очікувана зустріч

Нарешті вибралася від цього негідника. Він цікавий: очі змінюються, а зуби дуже гострі. Хоча зараз можна багато чого зробити з таким всесвітом…  Мені потрібно швидше дістатися до будинку Круели, мабуть, вона хвилюється. Що ж мені придумати, щоб не отримати від неї? Так, Софі, зберись. Дівчина відчинила залізну хвіртку й пройшла у двір. Біля будинку був великий сад: яблука, груші, персики, абрикоси, вишні, шовковиця, виноград. А посеред саду був невеликий фонтанчик і поруч — дерев'яна гойдалка. Вона була досить велика, щоб умістити п’ятьох людей. Софі підійшла до порога будинку й натиснула на дзвінок біля дверей. Пролунав дзвін, і двері відчинив дворецький.

— Міс Круела давно шукає вас, з вами все гаразд? Швидше проходьте, щоб її заспокоїти, — сказав він і провів мене на кухню. За столом сиділа бабуся, пила чай і, можливо, з кимось говорила по телефону, бо тримала слухавку біля вуха.

— Бабусю, вибач, що я так зникла й не попередила тебе. Більше такого не повториться, обіцяю, — промовила Софі. Бабуся подивилася на неї заплаканими очима, а її обличчя було бліде. На душі стало паршиво, бо вона, напевно, дуже хвилювалася, поки я сперечалася з тим ненормальним.

— Внучко, з тобою все гаразд? Це дуже добре, я так хвилювалася. Куди ти зникла, не попередивши мене? Більше так не роби! — Круела встала зі стільця, підійшла й обійняла мене.

— Більше цього не повториться, обіцяю. Ти не уявляєш, що зі мною сталося. Коли я гуляла у дворі, хтось намагався мене викрасти. Але мене врятував хлопець… Такий загадковий. Уявляєш, його очі змінювалися, — не встигла я договорити, як бабуся схопила мене за руку й без слів повела кудись. Ми спустилися до підвалу, дерев’яними гнилими сходами.

— Бабусю, куди ти мене ведеш? — але відповіді не було. — Бабусю! Куди ми йдемо?

— Тихо, інакше вони нас почують, — сказала Круела строгим тоном. Я ще ніколи не бачила її такою. Озираючись по сторонам, мене здивував вигляд підвалу. На стінах були прикріплені свічки, що освітлювали нам дорогу. Кімнат було чимало. Ми дійшли до великих золотих дверей. Круела щось прошепотіла, і двері відчинилися. Вона промовила до мене:

— Не думала, що час настане так швидко. Проходь у цю кімнату.

— Поясни, що тут відбувається, зачекай! — але бабуся силоміць штовхнула мене у кімнату й, зачиняючи двері, промовила: — Тут ти знайдеш відповіді на свої запитання. Вибач, я також через це проходила. Ми всі.

Двері зачинилися. Я почала штовхати їх, стукати й кричати, щоб бабуся відкрила. У кімнаті було темно, я нічого не бачила. Раптом безліч свічок у приміщенні запалали. Примруживши очі, Софі почала роздивлятися. По центру кімнати було двоспальне ліжко перламутрового кольору, а біля нього стояв столик із дзеркальцем. Потім, помітивши шафу, я підійшла до неї й відкрила. Там було безліч одягу, схожого на форму. На кофтах, спідницях і сукнях була емблема з написом "Магніфікал".

— Що це за заклад? Ніколи не чула про школу з такою незвичайною назвою, — відчувши на собі погляд, швидко обернулася й закричала від страху: — Хто ти такий?!

Переді мною стояла людина маленького зросту, зі зморшкуватим обличчям, обвислими щоками та маленькими зеленими очима. Він був одягнений у незвичайний одяг, який здавався на ньому завеликим: кофта тяглася по землі, і на ньому був капелюх із помпоном зеленого кольору, як і кофта. Відкашлявшись, він промовив:

— Я провідник у твою майбутню школу. Тобі пощастило, це найкраща школа у світі, — оглядаючи мене, він продовжив: — Не розумію я відьом, чому вони ніколи нічого не пояснюють.

Перебивши його, я сказала:

— Послухай, ти, мабуть, помилився. І що ти маєш на увазі під "відьмами"?

Він підійшов до мене і відповів:

— Сідай, зараз відновимо твою пам’ять, дитинко.