Розділ 2

​День був такий жахливий, що здавалося, ніби Всесвіт виставив проти Ніни цілу армію невдач. Екзамен, який мав стати рятівним квитком, перетворився на попелище, а вдома чекало ще гірше. Розмова з батьками висіла над нею важкою бетонною плитою.
​— Ти знову за своє, Ніно? — голос батька різав повітря. — Твоя неуважність переходить усі межі. Якщо ти не візьмешся за розум, ми відправимо тебе до інтернату. Знову. Туди, де тебе навчать дисципліни.
​Ніна стиснула кулаки до біліючих кісточок. Інтернат. Це слово асоціювалося у неї лише з холодними стінами, самотністю і постійним контролем.
​— Я не поїду! — вигукнула вона, зриваючись на крик. — Ви не маєте права!
​— Ми маємо всі права, доки ти живеш під нашим дахом, — відрізала мати, навіть не піднявши погляду від свого ноутбука.
​Не чекаючи на продовження, Ніна вискочила з квартири. Вона бігла, доки легені не почало палити, поки вечірнє місто не змінилося тишею старого парку. Тут було інакше: дерева здавалися вищими, а ліхтарі — тьмянішими. Вона зупинилася біля високого дуба, важко дихаючи. Холодний нічний вітер куйовдив волосся, приносячи запах вогкої землі та чогось дивно солодкого, наче аромат квітучого жасмину серед зими.
​— Знаєш, виглядаєш так, ніби збираєшся вбити когось… або себе. Другий варіант куди нудніший.
​Голос був низьким, з ледь помітною хрипотою. Ніна здригнулася і різко обернулася. Біля стовбура стояв він. Попелясте волосся, золотаві очі, зміїне тату на шиї. Він був настільки нереальним, що Ніна на мить подумала, чи не з'їхала вона з глузду від стресу.
​— А ти в нас хто? Психолог-самоучка? — огризнулася вона, хоча серце почало калатати як шалене. — Іди своєю дорогою, поки я не викликала когось, хто швидко пояснить тобі правила пристойної поведінки.
​Хлопець засміявся — звук був схожий на шурхіт сухого листя. Він зробив крок вперед, порушуючи її особистий простір.
​— Правила? Ніно, правила існують для тих, хто боїться вийти за межі. Ти ж збираєшся в інтернат, правда? Чи ти сподіваєшся, що доля раптом змінить маршрут?
​Ніна завмерла. Вона не говорила нікому про інтернат, окрім батьків.
​— Звідки ти знаєш? Ти стежив за мною? — вона зробила крок назад, впираючись спиною в дерево.
​— Я багато чого знаю, — він підійшов ще ближче, і вона відчула запах озону — гострий, електричний. — Наприклад, знаю, що ти зараз думаєш, що я нестерпний нахаба. І знаєш що? Ти маєш рацію.
​Він зверхньо посміхнувся, і ця посмішка, попри її зухвалість, була неймовірно привабливою. Ніна відчула, як до щік прилила кров. Він був гарним — нахабно, зухвало гарним. Це бісило. Це захоплювало.
​— Ти просто божевільний, — прошепотіла вона, не в силах відвести погляд від його золотавих очей.
​— Можливо, — він простягнув їй чорний конверт із восковою печаткою. — Візьми. Це твоя картка виходу з гри.
​Ніна наважилася взяти папір. Він був холодним, як лід.
​— Як тебе звати? — вигукнула вона, але хлопець уже почав розчинятися в повітрі.
​— Не шукай відповідей там, де ти сама є загадкою, Ніно, — останні слова прозвучали, коли його силует став напівпрозорим.

…Спалах — і парк знову став порожнім. Наче його ніколи тут не було.
​Ніна залишилася стояти сама посеред темряви, важко хапаючи ротом повітря. Вона різко озирнулася навколо, очі бігали по стовбурах дерев, шукаючи хоч якийсь слід: відбитки ніг на землі, покинуту куртку, будь-що. Але нічого. Тільки вітер шурхотів пожухлим листям.
​— Гей! — вигукнула вона, і власний голос здався їй чужим, тонким і жалюгідним. — Виходь! Це не смішно!
​Тиша. Парк мовчав, наче насміхаючись.
​«Я з’їхала з глузду, — промайнула в голові страшна, липка думка, від якої затремтіли руки. — Це все нерви. Екзамен. Батьки. Я просто стою тут одна і розмовляю з деревом. Зараз я відкрию очі — і опинюся вдома, в ліжку».
​Вона сильно заплющилася, рахуючи до трьох. Раз. Два. Три. Відкрила. Нічого не змінилося. Тільки в долоні, наче в’язка, холодна змія, лежав чорний конверт.
​«Ні, ні, ні...» — Ніна вчепилася в нього нігтями. Папір був на дотик таким реальним, таким важким, що це боліло. Вона почала судомно оглядати свої руки: чи не тремтять вони від передозування якимись ліками? Може, вона щось випила, сама того не знаючи?
​«Це галюцинація, — вона майже переконувала себе, дихаючи все частіше, — просто марення. Такий собі психологічний захист мозку від реальності. Зараз я подивлюся на це, і воно зникне. Це просто папір, звичайний папір...»
​Але серце, зрадницьке й неслухняне, продовжувало вибивати божевільний ритм, нагадуючи про золотаві очі й запах озону. І цей спогад був надто чітким для галюцинації.
​Ніна зробила крок назад, потім ще один, ледь не перечепившись через коріння. Вона була впевнена: варто їй зараз хоч на мить розслабитися, як вона розридається прямо тут, на холодній землі. Її нудило від суміші страху та незрозумілого, солодкого хвилювання. Хто він? Що це було?
​Вона глянула на конверт. Печатка виблискувала у світлі ліхтаря, наче жива.
​«Якщо я зараз його відкрию, — подумала вона, — то назад вороття не буде. Я остаточно переконаюся, що я божевільна... або що світ навколо значно страшніший, ніж я думала».
​Руки зрадливо тремтіли. Ніна відчувала себе маленькою дівчинкою, що опинилася на краю прірви, але замість того, щоб відступити, чомусь нестримно хотіла зробити крок вперед. Вона була на межі — між «нормальним» життям, яке вона ненавиділа, і чимось невідомим, що щойно назвало її на ім’я.
​І це було найстрашніше. Бо десь глибоко всередині вона вже знала: вона не хоче, щоб це було маренням.