Розділ 1: Відлуння чужого життя

​
​Івано-Франківськ наприкінці червня дихав вологою прохолодою, що спускалася з гір, але всередині клубу «Пандемоніум» було спекотно. Повітря здавалося густим, насиченим ароматами дешевих парфумів, алкоголю та наелектризованої напруги. Ніна стояла біля барної стійки, стискаючи в руках келих, у якому повільно танув лід.
​Вона ненавиділа це місце, але сьогодні воно здавалося єдиним виходом. В голові, немов заїжджена платівка, крутилися думки про Андрія. Його слова, вимовлені тиждень тому, досі кололи серце гострими уламками: «Ми занадто різні, Ніно. Ти живеш у своєму вигаданому світі, а я хочу реальності». Якої реальності? Сірої, буденної, позбавленої будь-якого вогню? Ніна відчувала, що Андрій так і не побачив, хто вона насправді — або, можливо, це вона сама досі цього не знала.
​Ніна зробила ковток, відчуваючи гіркоту на язиці. Вона відчувала себе стороннім спостерігачем у власному житті — дівчиною, яка просто існує, не знаючи, куди йти далі. Музика техно била по скронях, змушуючи підлогу вібрувати під ногами. Вона зітхнула, відставила келих і рушила до виходу, пробираючись крізь натовп танцюючих людей.
​Проходячи повз технічний коридор, куди неонове світло ледь дотягувалося, вона випадково зупинилася.
​Біля дверей стояла група людей. Четверо. Вони не належали до цього натовпу — це було зрозуміло з першого погляду. На них був якийсь дивний одяг: поєднання сучасної шкіри та старовинних елементів, наче вони щойно зійшли зі сторінок історичного фентезі. Високі, граційні, з вилицями, що здавалися вирізьбленими з мармуру. Вони трималися особняком, і від них віяло такою холодною відчуженістю, що навколишній гамір здавався чимось дуже далеким.
​Ніна завмерла. Вона не мала б цього бачити, але її погляд прикував хлопець, який тримав у руці не телефон чи келих, а довгий, витончений клинок. Від леза йшло дивне марево, наче повітря навколо почало плавитися, спотворюючи простір.
​— Що за...? — прошепотіла вона, навіть не усвідомлюючи, що говорить вголос.
​Ніхто навколо не звертав на них уваги. Люди продовжували танцювати, сміятися, попивати коктейлі, ніби ця сцена була для них порожнім місцем. Але Ніна бачила. Вона бачила, як хлопець різко обернувся. Його очі... на коротку мить вони спалахнули чистим, нелюдським золотом, відбиваючи світло стробоскопів.
​Він зробив крок до неї, і в його очах відбилося здивування, яке миттєво змінилося чимось холодним і владним.
— Каміла? — промовив він. Його голос звучав чітко, прорізаючи музику, ніби її зовсім не існувало. — ну ти стерва,всех обманула .
​Ніна відступила, її серце пропустило удар.
— Я не... я не Каміла, — її голос зрадницьки дрібнів. — Я Ніна. Ви... ви помилилися.
​Дівчина з тієї ж групи зробила крок вперед, і Ніна відчула, як повітря навколо неї стає електричним. Від цієї незнайомки віяло небезпекою, як від хижака, що грається зі здобиччю. Вона підійшла зовсім близько, і Ніна побачила в її очах дзеркальне відображення своєї власної розгубленості.
​— Це не Каміла, Арт--прошепотів хлопець .
--Ти ,нас бачиш— сказала дівчина, і ці слова пролунали не у вухах, а безпосередньо в мозку Ніни. — Це неможливо. Каміла мала переконатися, що ти ніколи не дізнаєшся про наш світ.
​— Хто така Каміла?! — вигукнула Ніна, роблячи різкий крок назад, але врізалася в когось із натовпу.
​— Твоя пам'ять — це лише завіса, — дівчина легким рухом приклала палець до губ Ніни. Від цього дотику по шкірі розлився крижаний холод, який миттєво паралізував думки. — Забудь цей клуб. Забудь ці обличчя. Ти нічого не бачила. Це був лише сон, Ніно. Тільки сон.
​Світ почав тріщати. Стіни клубу розпливалися, кольори зливалися в один сірий потік, музика ставала низьким гулом, що вібрував у кістках. Останнє, що запам’ятала Ніна перед тим, як свідомість почала провалюватися в темряву — це яскравий, майже болючий спалах синього світла, що врізався їй у лоб, стираючи все, до чого вона щойно торкнулася.

​Ніна розплющила очі від того, що сонячний промінь боляче вдарив у вічі. Вона лежала у своєму ліжку, у своїй кімнаті. Голова гуділа, наче після сильного перепою, хоча вона майже нічого не пила вчора.
​Вона сіла, тримаючись за скроні. Вчорашній вечір здавався розмитою плямою — кав’ярня, якісь роздуми про Андрія, потім довга прогулянка центром... ніби вона блукала без мети, шукаючи спокою. Вона не могла згадати, як повернулася додому.
​Вона підійшла до дзеркала. Її обличчя виглядало звичайним, але в очах відчувалася якась дивна втома. Ніна довго вдивлялася у своє відображення, намагаючись спіймати щось невловиме — спогад, який вислизав, як пісок крізь пальці.
​«Каміла...»
​Це слово раптово випливло в пам'яті, ніби хтось нашептав його прямо на вухо. Ніна різко відсахнулася від дзеркала.
— Хто це? — запитала вона сама в себе, але кімната відповіла їй лише тишею.
​Вона відчула, як усередині щось змінилося. Це не було страхом. Це було відчуття, що вона стоїть на краю безодні, і хтось невидимий злегка підштовхнув її в спину. Життя Ніни тривало, але сьогоднішній ранок був першим днем її нового, абсолютно невідомого світу. Вона ще не знала, що це ім'я — Каміла — стане її прокляттям, її порятунком і ключем до реальності, яку вона завжди відчувала, але боялася визнати.