Глава 41

Через свої експерименти з магією сірі монахи почали втрачати людську подобу. Вони бажали опанувати магію своїх в'язнів, насильно вживити її у своє тіло. Увібрати в себе. Стати бодай  власниками, якщо не творцями.

Їх голомозі голови були вкриті татуюваннями - чорними доріжками орнаментів, що заходили на обличчя та вкривали їх тіла. Ті дивні візерунки так сильно врізались в плоть, що утворювали глибокі борозни, крізь які пробігали сині сполохи енергії.

Семеро ченців підійшли до натовпу, залишивши позаду драконів, що перетоптувались на кремезних лапах, мотали головами й видихали крізь ніздрі дим та помаранчеві іскри вогню.

Монахи наблизились.   Найдужче відрізняли їх від звичайних людей їхні очі. Вони були моторошні, нелюдські. Поділені на фракції, як і в драконів, на яких вони прилетіли, їхні очі мінились та переливались усіма кольорами веселки.

Плечі монахів бугрилися сталевими м'язами. Від їхніх гнучких тренованих тіл надходила вібруюча сила. Здавалося від самих їх рухів простір зминався і йшов брижами. 

Ченці були схожими між собою, наче близнюки через голі черепи, татуювання та моторошні фасетні очі. Здавалося, вони були не окремими особистостями, а однією багатоликою істотою.

Один з монахів відокремився від інших і вийшов уперед.  На його черепі та плечах було більше татуювань ніж у решти ченців. Деякі з тих орнаментів  мали криваво-червоне забарвлення, що поступово переходило у густо чорні відтінки. А ще обличчя і шию монаха бороздили глибокі вибоїни зморшок. 

Це був верховний монах. Він зупинився перед натовпом, опираючись на чорну металеву палицю. У всій його роспрямленій поставі, в гордо піднятій голові та широких плечах вібрували сила та владність. Інші ченці нерухомо застигли трохи позаду від нього, широко розставивши ноги та  склавши руки за спинами.

 Люди, що були притиснені до стін фортеці, принишкли, затамували подих, не сміючи поворухнутись чи навіть дихнути. 

Райдужні очі верховного монаха, схожі на дві скляні кулі обвели натовп, ніби прорізаючи простір лезом і зупинилися там, де за спиною в Дарге ховалася Руен.

  Монах заговорив, і з рота його полилися викувані зі скла та металу звуки, від яких по спинах присутніх пройшов мороз.

- Ми прийшли тому, що було порушено закон, - сказав чернець. Звук його голосу розірвав тишу, що панувала довкола. 

В його інтонаціях вібрував гнів, від якого хотілось сховатись, або зробити все, щоб запобігти йому та заслужити милість і прощення. 

Городяни, що вирізнялись з натовпу кудлатими бородами, здивовано глипали очима, намагаючись втямити, про що говорив монах.

- Ми прийшли забрати те, що належить нам, - вів далі чернець. Простягнувши руку, він вказав палицею в напрямку Дарге. - Магіків, що переховуються серед вас.

По натовпу, що дослухався до шкарубкого голосу ченця, пробігли шепітки. Люди переглядалися і перепитували одне одного: що саме потрібно цим моторошним монахам і чим вони викликали їх гнів.

- Віддайте магіків, і кров більше не проллється на цій землі, - промовив монах.

  Всі очі звернулися до трьох учнів Дорея.

Руен тремтіла всім тілом. Вона знала – тепер ніхто і ніщо не зможе  врятувати їх з рук сірих ченців.

Серед городян, які нарешті почали розуміти, в чому річ і через кого відбулася жорстока бійня, пройшов гул.

Бородаті меджильці, які зовсім недавно, вважали Руен героєм,  поплескували її по спині та добродушно кепкували з її кволого виду, тепер дивилися на неї так, ніби хотіли придушити власними руками.

- Віддайте їм магіків! - вигукували вони.

- Усіх їх треба на вогні спалити! 

- Демонське поріддя! Це вони принесли нам смерть і горе!

– Це через них вбивали наших жінок та дітей!

Натовп загудів наче вулик, по якому копнули ногою. Меджильці підступали до Руен, Дарге та Рамара з усіх боків. Рамар та Руен не могли боронитись магією - у них на шиях були деактивуючі колари. Кристалів же вони не мали, бо всю їх енергію було витрачено там в лісі на полі бою з драконами. 

Один лиш Дарге міг застосовувати магію. Але він був скалічений. Його права рука була на перев'язі.  Дарге підняв долоню вцілілої лівої руки й коротким спалахом синього світла відкинув найзавзятіших з городян, що ринули на них. 

Але інші вже встали на їх місце і напирали з усіх сторін. Дарге, Рамар та Руен опинились у щільному кільці меджильців. Страх перед ченцями перевищив страх перед похмурими магіками замку. Утворилася штовханина та тиснява. Дарге бився люто, але сили його швидко покидали. 

Дарге спробував створити навколо них силовий щит. Але в цю мить ззаду з перекошеним обличчям підскочив Кумбар і вдарив його палицею по голові.

 Падаючи, Дарге подивився на Руен, яку тримали кілька меджильців. Руен бачила як десятки ніг в брудних чоботях топчуть її друга. Вона щосили намагалась визволитись та прорватися йому на допомогу. Та сильні руки тягнули в інший бік. Руен бачила як Дарге зник під розлюченою людською масою, що навалилася на нього. 

Руен виштовхали з натовпу. Слідом за нею вивели зв'язаного мотузками Рамара. Очі його були чорними від них по щоках прорізалися чорні зигзаги закритої в тілі магії. Дарге винесли останнім. Точніше те що від нього лишилось - спаплюжене скривавлене тіло, в якому ледь іскрилося життя. 

Декілька ченців за наказом верховного монаха оточили магіків.

Руен відокремили від решти учнів і скували її руки та ноги путами з чорного металу, що стримували магію.  Але вона не помічала того, що відбувалося з нею.  Очі її не відривалися від Дарге, що лежав в калюжі власної крові.

- На цих виродках чорної безодні лежить скверна, - промовив верховний монах, коли все стихло. - Вони підуть з нами, аби спокутувати свої гріхи та послужити на благо людям.

Монахи рушили в напрямку драконів, що нетерпляче мотали головами та змахували страховинними перетинчастими крилами. 

Однак в ту мить з натовпу виступив Адеоніс Сонцеликий разом з сімнадцятим спадкоємцем і ще купкою вцілілих гвардійців. Імператор, хоча й був дещо брудний та пом'ятий, все ж зміг прийняти величний та владний вид, коли звернувся до верховного монаха.