Глава 40

Наступного дня влаштували бучний бенкет.

Увечері повернувся споряджений імператором розвідувальний загін. Солдати  доповіли, що драконів в скельному лісі більше немає. Вони прочісували ліс цілий день і не знайшли й сліду від крилатих ящерів. 

Забирати своїх мертвих не пішли - у лісі не лишилося жодного трупа: ні людей, ні драконів. Чи зжерли їх крилаті тварюки, чи забрали з собою, залишалося таємницею.

Адеоніс Сонцеликий, який ніколи не втрачав нагоди влаштувати гуляння, одразу ж дав розпорядження, і вже до обіду столи ломилися від різноманітних страв та напоїв. В хід пішли всі привезені з собою запаси. Мало того, імператорські кухарі зробили також спустошливий набіг на замкові комори. 

Адеоніс Сонцеликий планував наступного дня відбути до Сонячного Граю і тому вирішив не економити та  влаштувати пишний прощальний обід. Дорей не міг заборонити імператору накладати руки на його припаси, тому лише з похмурим обличчям спостерігав, як спустошують його льохи. 

Він намагався переконати імператора, що радіти ще зарано і що не варто передчасно втрачати пильності. Але Адеоніс Сонцеликий лише поблажливо поплескував Дорея по плечу. Він розумів його небажання розлучитися ще з одним зі своїх учнів. Адже Дорей уже втратив одного з них, там у лісі. 

Двір та алеї замку почали оживати, околиці наповнились розмовами та сміхом. Радість від того, що ніч минула, а вони лишилися живі розквітала повсюди. Полегшення, що темряву змінив ясний погожий ранок. Що вони знов можуть жити спокійно. Драконів більше нема. Їхнім життям нічого більше не загрожує.

На кухнях, засукавши рукава, вже працювали кухарі. В повітрі витали пахощі, від яких роти наповнювались слиною.

Діти затіяли ігри, і їхні дзвінкі голоси, немов ще раз доводили - нічого поганого не може статися, небезпека минулася, і життя продовжується.

На бенкет запросили всіх. Їли прямо на вулиці, виставивши на подвір'я довгі дерев'яні столи та лавки.

Для імператора з його велелюдним почтом накрили окремий стіл. Дорей та його учні сиділи з ними за одним столом. 

Городяни та імператорські гвардійці сиділи трохи віддалік, але все ж досить близько для того, щоб зі святобожністю споглядати його світлий лик та дослухатись до його слів. 

 Кумбар з насолодою вгризався в курячу ніжку, а його батько, староста Меджилу Варгош, налягав на телячі відбивні у вершковому соусі.

Справжня сутність Дорея перестала бути таємницею. Всі вже знали, що він та його учні справжні магіки. І якби в інший час це вселило б у людей паніку, то зараз усі тільки раділи тому, що на їхньому боці виявилась така сила.

З випитим вином острах перед магіками стишився і почала зароджуватись несмілива цікавість.

Руен була за столом разом з іншими. Вона мляво длубала вилкою в тарілці. Про те, що сталося в лісі, вже знали всі, і її зустрічали як героя. Адже завдяки саме цьому худенькому хлопчику-магіку, дракони дали драпа і назавжди покинули їхні краї.

Руен обережно поплескували по плечах і незлобливо кепкували з її кволого виду та бойових ран. Мало хто знав, що більшість з тих бойових ран вона отримала не в бою з драконами, а від власного вчителя. 

Жінки, які протягом ночі невпинно стежили, щоб у "бідного хлопчика" було достатньо води, тепер постійно підкладали їй у тарілку смачні шматочки. 

Руен підвела голову і в черговий раз упіймала на собі погляд Ерсея: пильний та пронизливий, ніби він хотів заглянути крізь її тілесну оболонку й отримати відповіді на всі свої запитання.

Дорей, що сидів по ліву руку від Адеоніса Сонцеликого, навіть не торкнувся їжі. Він міркував про те, що не тільки імператорові, але і йому самому теж доведеться вирушити в дорогу. Тут він тепер як голий у всіх на очах. Всі знають про його справжню природу. Потрібно було втекти від цікавих очей, загубитися, сховатися на якийсь час у якійсь богом забутій глушині. 

Такі безрадісні думки витали в голові лорда Меджила. Він потай поглядав на своїх учнів. На найздібнішого та найталановитішого Дарге, який з перших днів вражав його своїм самовладанням і здатністю тримати емоції, а разом з ними та дику силу магії. На добронравого Рамара, що ніколи не завдавав клопоту та завжди був уважним та покладистим. 

На Руен. Вона була найнеоднозначнішою постаттю. Сила її напливала і відкочувалась ніби морська хвиля в бурю. Сила така ж як і вона сама: нестабільна, некерована, дика. Руен завжди завдавала найбільше клопоту. Але вона була й найперспективнішою з усіх. Дорей не розумів її, не міг до кінця розкрити, а тому недолюблював. 

Вітор... якби він не загинув там у лісі, Дорей пожертвував би саме ним. Він був найслабшим і невідомо чи розкрилася б його сила з віком.

Кого віддати імператору? Дорей ще раз ковзнув поглядом по трьох своїх учнях, що, як завжди, трималися разом. Ніким, звичайно. Вони рушать в дорогу цієї ночі раніше за імператора і в повному своєму складі. Їм тепер доведеться боротися проти  усього світу...

У похмурі думки Дорея увірвалася музика. Дика й нестримна, вона ні в яке порівняння не йшла з вишуканими акордами арфи, які ще так недавно плекали слух імператора та його наближених.

Музика була проста, невибаглива, життєствердна. Це грали міські музиканти. Дівчата та хлопці Меджила першими пішли у танок. Серед них Руен помітила почервоніле обличчя Кумбара - він кружляв навколо червонощокої огрядної дівчини, що не зводила з нього очей. 

До танців почали приєднуватися й інші. Навіть поважні мужі імперії з почту імператора не витримали й один за одним  приставали до загальних веселощів. 

Сонце яскраво сяяло у зеніті. Ні хмаринки не було в чистому голубому небі. 

Аж раптом по натовпу пролетіла тінь. За нею друга і третя, і четверта. Музика стихла. На мить у дворі запанувала мертва тиша. А потім пронизливий зойк жаху прорізав її, давши початок загальній паніці. 

Всі дивилися вгору. Над ними, ляскаючи перетинчастими крилами, кружляли дракони.