Глава 39

Друга ніч також минула спокійно. В замку  вже почали говорити про те, що, ймовірно, летючі тварюки, отримавши відсіч, забралися геть.  А може, вони були тут лише прольотом. Дехто навіть стверджував, що червона силова куля Руен  знищила їх усіх.  

Чутки про те, що, небезпека вже минулася розповсюджувалися серед людей, мов морова лихоманка взимку. Усім  хотілося вірити в краще. 

Цьому сприяла і погода. Здавалося, нічого поганого не може статися, коли в безхмарнім небі так яскраво світить сонце. Прояснювались похмурі обличчя, на них розквітали посмішки, а в очах запалювалась надія.

Один лиш Дорей ходив похмурий, як темна ніч. Увесь день він продовжував віддавати накази щодо зміцнення фортеці та підготовки зброї. 

А наступного ранку він підняв своїх учнів ще до сходу сонця, щоб відновити тренування. Його не бентежило те, що у Дарге одна рука була на перев'язі, а Руен все ще була слабкою та кволою після нічного походу. Вони розташувались на звичному місці неподалік озера. Ранкова прохолода бадьорила, а перші промені сонця золотили росу на траві. 

Восьмому спадкоємцю престолу також не спалось в цю ранню годину. Він спостерігав за чорним лордом та його учнями з вікна своїх покоїв. Дорей відпрацьовував нові прийоми мечевого бою з Руен. Його тонкий силует чорною блискавкою рухався на тлі ранкового сонця. 

Він не щадив свою ученицю. Примушував знову й знову ухилятися від атак, відбивати удари, кружляти та відходити. Руен було далеко до вчителя. Вона раз у раз опинялась на землі, або отримувала болісні удари затупленим лезом тренувального меча. Дорей шаленів. Було ясно, що під приводом тренувального бою, він карав ученицю за минулий непослух.  

Там у лісі саме завдяки магічній кулі  Руен вони змогли врятуватись від летючих тварюк. Вона змогла подолати себе і приборкати силу. Змогла направити її, а не спалити себе та всіх довкола.  Однак вона не отримала жодного схвального слова від вчителя. Він ніколи й ні за що їх не хвалив. А от карав завжди справно і то за найменшу провину.

Руен було сутужно.

Після кількох годин тих вправлянь, вона вся почервоніла, наче рак та змокла від поту.

Та вона не просила пощади. Щоразу опинившись на землі, знов підійматися і знову брала в руки меча.

Рамар із Дарге давно вже склали зброю та відпочивали. Вони тепер сиділи в тіні старої верби, спостерігаючи за двобоєм вчителя з Руен. Дорей віртуозно змахнув мечем, і той всоте зі свистом приземлився на худу вже щедро вкриту саднами та порізами спину Руен. 

Він атакував знов і знову, не даючи їй перепочити або хоча б оговтатись. Один удар Руен відбила, від наступного встигла вивернутись, але черговий випад все ж таки досягнув мети, збиваючи її з ніг. І знову Руен ганебно лежала на спині, а вчитель нависав над нею чорною тінню з виразом зневаги на обличчі.

- Вставай! - коротко наказав він, і Руен знову,  зціпивши зуби, звелася на ноги. Її повело убік, і вона ледь не звалилась знову. Але все ж таки змогла відновити рівновагу і втриматися на ногах. 

Бій, або краще сказати побиття продовжилося. Це тривало наступну годину, потім ще одну. Дорей чекав, що Руен здасться та попросить пощади. Він хотів обламати її, як це роблять з норовливими псами, дати зрозуміти, хто господар. 

Але шмаркачка з виразом впертості на скривавленім обличчі знов і знову брала в руки меча і приймала бій. Дорей уже втомився її бити. Він почав втрачати самовладання й удари його ставали все менш обережними і  все більш жорстокими. 

Її одяг був просякнутий кров'ю. Дорей вилаявся собі під носа та, замахнувшись щосили, наніс ще кілька нищівних ударів мечем, більше не стримуючи люті. 

Цього разу Руен вже не намагалась підвестись. 

Тяжко дихаючи та стікаючи кров'ю, вся в синцях і саднах, вона лежала на пожухлій траві горілиць. Червоне обличчя було мокрим від поту, крові та сліз. 

Руен відчайдушно моргала, намагаючись приховати від Дорея цей прояв слабкості. Але це їй не вдавалося - і вона, скорчившись на землі, закрила обличчя руками. Дорей досяг чого хотів. Постоявши ще кілька секунд, над зломленою та розчавленою ученицею, що здригалась від ридань, він  відкинув на землю меча.

Він попрямував у бік замку, давши знак Дарге і Рамару слідувати за ним. І вони всі пішли. 

 А  Руен залишилася лежати на землі.

Вона перевернулась на спину. Згори на неї дивилося небо: блакитне, бездонне, повне свободи. От якби вона мала крила. Чому вона не народилася пташкою? Або ще краще драконом. Тоді б вона повернулася сюди й спалила до тла ненависний замок і разом з ним ненависного вчителя. Руен люто витерла сльози, що ніби прорвана гребля ніяк не хотіли спинитися.

Вона піднялася на ліктях і тільки зараз помітила, що була не сама. Хтось сидів на траві неподалік від неї. Це був Ерсей. Ось вже кого їй зараз найменше хотілось бачити.

Ерсей незворушно спостерігав за нею, зминаючи в пальцях суху травинку. Руен повільно піднялася, скривившись від болю, і спробувала обтрусити з одягу суху траву та бруд.

- Вигляд маєш... не дуже, - сказав Ерсей.

Руен на це влучне зауваження нічого не відповіла. На ній не було живого місця, а обличчя було в розводах від сліз, бруду та крові. Вона почувалася приниженою і розтоптаною і найбільше їй зараз хотілося сховатися в темінь своєї комірчини, аби залікувати рани. 

Ні прояви жалю та співчуття, ні слова підтримки і тим більше сарказм та кпини тут були недоречні. Поразку та вражену гордість переживають на самоті. То були неписані правила воїна.  Ерсею варто було б їх знати, адже сам він також був воїном. Руен мовчки повернулася і, накульгуючи на праву ногу, попрямувала до замку.

- Я тебе не відпускав, - сказав Ересей, схиливши голову набік.

Руен у нерішучості зупинилася. Він мав над нею владу. І не тільки тому, що був спадкоємцем імператорського трону. Він знав її таємницю. Її життя було в його руках.

- Підійди, - сказав Ерсей.