Глава 36

Виступили надвечір наступного дня, коли на землю спустилися перші сутінки. 

Увесь день жителі Меджилу в'язали оберемки із сіна, сухої трави та дрібних галузок. Їх потім розкладуть довкола місця поселення драконів. І як тільки тварюки повернутися з нічного полювання, вони підпалять в'язанки та, підсиливши вогонь магією, замкнуть над ними вогняний купол. 

Щоб жоден з них не зміг покинути вогняної пастки. План був простий - випалити лігво хижаків разом із їхніми гніздами та дитинчатами в попелище. А тих що вціліє добити за допомогою мечів та стріл заряджених магією.

Усі воїни мали по два кристали. Сила першого - була спрямована на маскування: він мав створювати навколо власника марево, яке ніби дзеркало відбивало б навколишній пейзаж. Енергія ж другого кристалу була спрямована у зброю.

Дорею було відоме приблизне місце розташування летючих ящерів. Вони вилітали з північної частини лісної хащі, звідти, де розпочинався скельний ліс. Там густі та отруйні дерева болівуар змінювались сталагмітами, що проростали прямо з землі й досягали неабиякої висоти. 

Саме туди й подався споряджений Дореєм загін. Ерсей крокував трохи осторонь від усіх. Вже вдруге він мав коритися ворогу, якого ненавидів усим своїм єством. Ось тільки цього разу він мав козиря в рукаві.  І він скористається ним, як тільки настане слушна година. 

Ерсей поглянув в сторону чотирьох учнів лорда Дорея, що йшли позаду свого вчителя. Вони, як завжди, були одягнені у все чорне, наче були у вічній жалобі. На них, як і на решті учасників походу,  висіло по два повністю заряджені магічні кристали, але тільки імператор та Ерсей знали, що це не більше ніж брязкальця - муляж для відводу очей.

Руен, яку тепер називали не інакше, як бойовим горобцем, намагалася триматися ближче до Дарге. Через напад драконів, кара за її провину так і не відбулася. Руен не знала радіти цьому чи засмучуватися, адже похід, у який вони йшли був небезпечним. Хтозна, чи всі повернуться з нього живими. 

Дарге, який останнім часом був холодний та відсторонений, тепер здавалося трохи пом'якшився. Можливо перед лицем майбутньої небезпеки? - подумала Руен. Це було неважливо. Головне - він був поруч, і він знову був її другом. Нехай і ненадовго.

 Руен упіймала на собі питливий погляд Ерсея, і серце її на мить стиснулось від хвилювання. Вона так і не наважилася розповісти Дарге, що восьмому спадкоємцю відома її таємниця. Але небезпека, що нависла над ними, витіснила тривожні думки. Про це вона подумає потім, коли повернеться з походу. Якщо повернеться...

Перед виїздом Дорей звільнив усіх своїх учнів від коларів. Усіх, крім Руен. Інші, на відміну від неї, могли приборкати свою магію. Крім того, він міг керувати Дарге, Вітором та Рамаром за допомогою ментального впливу. 

А ось з Руен справа була інакша. Вона ще не могла володіти своєю силою, як інші учні Дорея. Та й клятва слова була не настільки сильною, як зв'язування іменем. 

То ж Руен доведеться задовольнитись магією двох кристалів, що висіли в неї на шиї. Її дуже мало, і сила їх далеко не така сильна, як її власна, але Дорей не хотів ризикувати.

Щоб спричиняти якомога менше шуму, вирішили йти пішим походом.

Дорей ішов на чолі загону з півсотні добірних воїнів. Імператор відпустив у похід добру половину своїх  найближчих охоронців та майже всіх гвардійців, що супроводжували його по дорозі до Меджилу. 

Ішли швидким кроком, намагаючись не шуміти та не наступати на сухі гілки. Ніхто не розмовляв, усім було моторошно від усвідомлення того, куди вони прямують. 

Вони пройшли проріджену частину лісу та обігнули озеро. Те озеро, в якому знайшли тіло молодої дружини Кумбара, красуні Алайни. Руен подивилася на Дарге - але на його обличчі не відбилась жодна емоція. Роки тренування та медитацій давалися взнаки. 

Шлях лежав неблизький. Дорога давно обірвалася і залишилася позаду, і тепер їм доводилося пробиратися крізь густі чагарники.

Навколо стемніло й пахло вогкістю. Повний місяць плутався  в розкидистих вітах дерев, супроводжуючи загін та відбиваючись в гранях магічних кристалів.  

Тривожні звуки лісу: далеке завивання вовків та викрики хижих птахів, - порушували тишу й поселяли в душах страх. 

Вони йшли не зупиняючись кілька годин, перед тим як увійшли в ту частину лісу, де густо поросли отруйні дерева болівуар. 

Їх високі темно-червоні стовбури губились десь в чорноті нічного неба. Тут не лишилось нічого живого - всі звуки стихли, і темрява, що запанувала довкола, стала ще тривожнішою. Моторошнішою. А за деякий час зник і місяць. Його затулили віти та великі плескаті чорні листя на них. Тремтливі промені місяця ледь просвічувались крізь червоні, мов кров прожилки листя. 

Тепер йшли обережніше й повільніше. Якщо торкнешся молодої ще червоної гілки дерева Болівуар - загинеш в жахливих муках. Кам'яна хвороба - так її називали місцеві жителі.

 Отрута дерева миттєво проникає крізь шкіру та паралізує жертву. Людина перетворюється на камінь: не може ні поворухнутись, ні слова сказати, ні навіть очима змигнути. Смерть наступає через голод, спрагу та невимовний біль, що скручує нутрощі в вузол.

А потім дерева відступили,  і перед загоном постав зловісний скельний ліс. Дивні порослі сталагмітів розкинулись по скам'янілій землі. Деякі велетенські, ледь не до неба, і зовсім ще дрібні, що постійно потрапляли під ноги. 

Кремезні в основі, сталагміти звужувались догори. Місяць освітлював скелясті порослі непевним світлом, і вони відкидали довкола моторошні тіні.

Дорей дав знак зупинитися. Тепер вони мали використати магічне маскування. Один за одним учасники загону зникали з виду, аж поки й зовсім злилися з місцевим пейзажем. 

Скрадаючись, ступили до скельного лісу та заглибились в його кам'яні хащі.

Під чиєюсь необережною ногою зашурхотів камінь, порушуючи мертву тишу. І звук той віддався шарудінням з вершини одного зі сталагмітів.