Глава 35

Жителі Меджилу незлюбили приставленого їм у лорди Горо Дорея з найпершого дня його появи в місті. Вони користалися будь-якою нагодою, аби хоч якось йому накапостити. 

  Робили вони те, звичайно ж, нишком. Адже і сам лорд, і четверо його похмурих учнів вселяли в городян забобонний страх. І лякали їх не так кристали, що висіли на їх шиях ще зовсім не оперених юнаків. Страху наганяли їх безпросвітно чорні очі, що здавались ще моторошнішими через блідість похмурих. Їх чорний одяг лише підсилював враження. Здавалося, що їх зсередини катують демони безодні. 

Приїхавши додому, Дарге не раз виявляв дірки, у мішках з зерном. Їм підсовували протухлі яйця та згіркле молоко. Коваль відмовлявся підковувати коней, а якщо й брався, то через тиждень кінь знову починав накульгувати. Одяг замовлений у кравця часто виявлявся неякісним, занадто малим, або завеликим.

Після привселюдного побиття Дарге, ненависть і страх лише посилились. Адже після всіх знущань та катувань Дарге лишився живим. 

Мало того, не далі ніж через тиждень він, як ні в чому не бувало, з'явився разом з іншими учнями на ринковій площі. І як не придивлялися меджильці, їм так і не вдалося помітити жодного садна чи синця, чи навіть найменшої подряпини на його обличчі. 

Чутки про демонічну сутність Горо Дорея та його учнів завирували з новою силою. Все більше містян відмовлялося мати з ними справу. 

Ворожість та ненависть ширились та множились. Повільно, але невідворотно назрівав бунт. 

Тому було дивно, коли одного похмурого ранку староста Меджилу Варгош з велелюдним супроводом вже вдруге за останній місяць подзвонив у мідного дзвона на воротах замку.

Руен почула шум та, підвівшись з підлоги, підійшла до заґратованого круглого віконця. Дорей зачинив її в одній з горішніх келій західної вежі. Тої, що знаходилась над його власними кімнатами. 

Руен навіть думати було страшно про те, що на неї чекає за те, що вона вчинила. Три дні страху, голоду та самотності. Тут не було ані ліжка, ані навіть стільця. Кам'яна підлога та кам'яні стіни - це все що її оточувало.

Руен подивилась у вікно. Звідси їй добре було видно все, що відбувалось там внизу біля воріт замку.

Городяни увійшли всередину та спинилися на викладенім бруківкою плаці. Вони збилися в купку, мов отара наляканих баранів. Баранів, яких привели на бійню - майнула думка в голові Руен.

Дорей, як завжди прямий та незворушний, стояв перед ними чорною тінню. 

 Дарге, Рамар та Вітор теж були тут. Вони, як і минулого разу, стояли трохи віддалік від учителя.

Староста м'яв у руках капелюха та запобігливо позирав на Дорея.

Кумбар теж зажурився й намагався не дивитись у бік Дарге. Та й решта членів делегації явно почувала себе не в своїй тарілці під холодним поглядом господаря замку. Вони переступали з ноги на ногу й уникали дивитись своєму лорду в очі. Їхні похмурі, зарослі бородами обличчя виказували неприязнь та недовіру.

Руен не могла розчути, про що говорили городяни, але вони, судячи з усього, прийшли з проханням.

Потім, коли староста змовк,  чоловіки розступилися, і до ніг Дорея впала розпатлана жінка. Стоячи на колінах, вона голосила та билася головою об землю. Раз у раз жінка то притискала до грудей, то простягала до Дорея якийсь білий пакунок. Руен не відразу зрозуміла, що в руках у неї було мертве немовля.

Дорей незворушно дивився на жінку, що завивала біля його ніг, і на її вбиту дитину. Жоден м'яз не здригнувся на його обличчі ні від страхітливих розповідей міського старости, ні від жалібного жіночого плачу.

 Дорей, мовчки вислухав старосту Меджила Варгоша та не зронивши жодного слова у відповідь подав знак своїм учням вивести непроханих гостей за ворота та замкнути за ними браму. 

Руен ще довго чула, як там за кам'яною стіною голосила за своїм мертвим немовлям жінка та просила захисту для своїх ще живих дітей. 

Пізніше з'ясувалося, що мешканців Меджилу спіткало страшне лихо. У лісі, що оточував місто, завелися крилаті почвари. 

 Це були величезні чудовиська з довгими шиями та велетенськими шкірястими крилами. Вони нападали вночі. Викрадали дітей та вбивали матерів, які намагалися їх захистити. 

Одним клацанням густо всіяних іклами щелеп, вони відривали голови дорослим чоловікам. Помахом кігтистих лап розтинали животи, випускаючи нутрощі. Зжирали людей живцем, а тіла убитих забирали з собою. Вони задирали худобу, руйнували та палили будівлі.

Староста Меджилу не міг нічого вдіяти. Він наказав виставити охорону з луками та мечами по всьому периметру Меджилу.  Гуртом вони влаштовували нехитрі пастки та засідки. Але всі ті зусилля були марними. Меджильці лише ще дужче розізлили своїми потугами й без того лютих тварин.

І ось нарешті староста Варгош визнав, що  самим їм не впоратись.  Йому довелося просити заступництва лорда Дорея та його захисту від крилатих тварюк, що внадилися до їхнього міста.

Як не хотілося Варгошу уникнути цього приниження, однак, з двох бід він обрав меншу. 

Руен була впевнена - вчителю начхати на те, скільки меджильців роздеруть крилаті почвари. І доки вони не нападуть на замок, який знаходився на віддалі від міста на високім пагорбі, він і пальцем не поворухне, щоб допомогти.

Але Руен помилилась.

Того ж дня у малій залі замку відбулася нарада. 

Імператору доповіли  про  делегацію та про летючих  тварюк. Було ясно, що не сьогодні-завтра вони можуть напасти на замок. 

- Ми спорядимо загін з найкращих воїнів і клевритів, - говорив Адеоніс Сонцеликий, сидячи у високому кріслі в оточенні свого велелюдного почту. - Їх поведе Ерсей. Ми маємо досить зброї та заряджених кристалів, щоб одним потужним ударом знищити тварюк.

Потім імператор перевів погляд на Дорея, що стояв осторонь від усіх і звернувся до нього. 

 - Виступати треба вже завтра зранку. Ти й твої учні маєте приєднатися і стати під командування Ерсея.