Глава 33

Руен лежала в ліжку в темряві своєї кімнатки. В її вухах все ще  звучало відлуння банкету. З вулиці долинав розгульний галас: регіт чоловіків та вереск дівчат-танцівниць, що теж перемістився до лазень.

Вони не припинялися до глибокої ночі, і Руен марно намагалась заснути.

А потім з вулиці долинув пронизливий зойк, такий розпачливий, що у Руен похололо в середині. Вона сіла на ліжку та деякий час тривожно вслухалась, вичікуючи. Але зойки та лемент не припинялись, то ж Руен залізла на стільця і визирнула в високе заґратоване віконце під стелею. 

Троє напівголих чоловіків тягнули до лазень дівчину в довгій білій сорочці. Руен відразу впізнала її - то була чорноволоса дівчина-арфістка, що грала на бенкеті.  

Дівчина пручалася та намагалася визволитись з чіпких рук, та чоловіки лиш голосніше реготали та завзятіше вигукували непристойності в її бік. 

Потім один з них, найвищий і найкремезніший, затиснув їй рота долонею, та  раптом скрикнув від болю й затряс в повітрі рукою.

 Руен його також впізнала. То був Валліс. Він повернувся до арфістки й замахнувся для удару. Однак в останню мить передумав і стримався. Рука не долетіла до обличчя дівчини. Натомість він рвонув на ній сорочку. Тонка тканина затріщала, і тепер дівчина стояла зовсім гола й беззахисна перед хтивими поглядами чоловіків.

Руен швидко злізла зі стільця. Вона  щосили затисла руками вуха й заплющила очі. Вона не хотіла чути й бачити того, що відбудеться далі. Це все її не стосується. Вона нічим не може зарадити бідолашній арфістці. 

Руен стояла  посеред  підвалу, і його стіни хитались та кружляли навколо неї. Здавалося вони от-от обваляться їй прямо на голову. В скронях гупало два величезних молоти, а до горла підступила нудота. 

Вона нічим не може зарадити! Ні чим. Не може. Зарадити. 

Чи все ж таки може?

Руен відірвала руки від вух. Вони дрібно тремтіли, а колар так обхопив шию, що вона ледь могла дихати. 

 Чоловіки були напідпитку і, здається, зовсім не мали при собі зброї. 

На ватних ногах вона підійшла до дверей та в темряві намацала зліва від них невеличку шпарину, сховок в стіні. Дістала звідти два тонкі прутики та, дещо повагавшись, засунула їх в замкову щілину. 

Вона вже давно навчилась відкривати двері своєї в’язниці. Хотіла використати це вміння, коли трапиться слушна нагода до втечі. 

Поквапом виходячи з замку, Руен прихопила з собою і засунула за пояс одного з  тренувальних мечів, що зберігались в кованій підставці на виході - не хтозна-яка зброя, та все ж... бодай якась. 

Руен обігнула замок. Місяць огортав усе довкола примарним світлом, навіваючи ще більшу тривогу й передчуття неминучої біди.

Що вона робить? Вона не врятує дівчину, а лиш занапастить себе. Думки її скаламутились, і Руен непевно зупинилась - ще не пізно повернутись назад...

Аж раптом в пам’яті зринули слова Дарге, коли він вступився за наречену Кумбара Алайну: “Якби я вчинив інакше,  мені довелося б з цим жити”. 

Її аж тіпнуло від того спогаду. Міцно стиснувши зуби, Руен рушила вперед. 

В напівтемряві ночі вона тихо скрадалась за трьома чоловіками, що, галасуючи, тягнули оголену дівчину до лазень.  Один з них обернувся на шум, і враз отримав оглушливий удар мечем по обличчю. Він закричав від болю та зігнувся навпіл, хапаючись руками за розсічену рану щоці. 

Інші двоє спинилися, на мить розгубившись і вдивляючись крізь нічні сутінки в тоненьку постать з мечем. 

Валліс відпустив дівчину-арфістку, і зробив крок до неї. 

- А це хто тут у нас? - сказав він, впізнаючи Руен. - Дивіться, та це ж бойовий горобчик! 

- Відпустіть її, покидьки, - прошипіла Руен, направляючи на Валліса вістря меча. 

Валліс лиш розсміявся - він був принаймні вдвічі ширший і в на дві голови вищий за Руен. 

- А ти що тут? Відважний захисник усіх шльондр та хвойд імперії?

Валліс зробив ще один крок вперед, він не боявся її меча, хміль зробив його безстрашним. А може він роздивився, що меч у Руен тренувальний, затуплений і легкий, і треба ще добре постаратись аби  вбити або бодай покалічити таким. 

Руен, розгубившись від такого натиску, відступила на кілька кроків.

- Покинь ту цяцьку та йди собі спати, хлопчику, - провадив Валліс. - Поки твій вчитель не дізнався про твої подвиги та не обірвав тобі вуха. 

Валліс був злий і веселий водночас. Він ще не втамував лють поразки і тепер радів нагоді пустити трохи крові одному з цих похмурих дивакуватих жителів замку. Нехай навіть цьому малому шмаркачеві. 

Він побачив розгубленість суперника і, зробивши ще один крок вперед, вдарив Руен по руці, наміряючись вибити меча. Але Руен миттєво зреагувала і відхилилась. Навіть не перегрупувавшись, вона крутнулась, і меч зі свистом вдарив Валліса по плечу біля самої шиї. Кров червоним струмочком зацебеніла по оголеному торсу.  Але це не злякало Валліса, а лише ще більше розлютило. В місячному сяйві зблиснуло лезо кинджала, з яким ніколи не розлучався Валліс. 

- Приріжу на шматки, щеня! - прогарчав він, і з усім запалом п’яної люті кинувся на Руен. На зчинений галас почали збігатися охоронці його імператорської величності. В сутолоці, що утворилась Руен краєм ока помітила, що дівчина-арфістка, скориставшись нагодою, вислизнула з рук свого поневолителя й притьмом побігла в напрямку замку. 

Руен зробила ще кілька випадів мечем, від яких Валліс легко ухилився. Навіть так, хмільного і з одним лише кинджалом, їй не перемогти цього ведмедя. Вона провела ще одну атаку, лише аби відволікти його, а потім, кинувши зброю, кинулась бігти. 

Ватага з напівтверезих чоловіків та охоронців кинулась їй навздогін. Руен знала тут всі завулки та добре орієнтувалась навіть в темряві. Однак вона не помітила, що її переслідувачі розділились на кілька груп та пішли їй навперейми. 

Вона вже майже врятувалась. Ось вони дубові двері замку. Варто лиш прослизнути в  них, і вона буде в безпеці свого підвалу.