Глава 27

Наступного дня Дарге не з’явився на тренуванні. Він не прийшов на сніданок, не повернувся й до вечері. А вночі розгулялася справжня буря. Вітер ревів та завивав, розряди блискавок раз по раз освітлювали сліпу темряву кімнати, а за ними об землю вдаряв оглушливий грім.

Руен лежала без сну. Вона встала з ліжка та підтягнула до вікна дерев'яного стільця. Потім, ставши ногами на нього, визирнула у маленьке віконце під низькою стелею. Чорні хмари клубочились над самою землею. В повітрі пахло озоном, але дощ так і не пішов.

Шалений порив вітру вдарив в обличчя - Руен ледь не звалилась з хисткої опори. Вона сіла на краєчок ліжка, обхопивши себе руками та вслухаючись в оглушливі розкоти бурі. Серце шалено калатало. Руен встала і пройшлась по кімнатці.

Опіки на обличчі та руках не турбували її. Лиш одне не давало спокою. Дарге. Пекучий всепоглинаючий страх розривав зсередини. Що з ним? Дорей, очевидно, приготував для нього нелюдські тортури за його вчинок. Йому зараз, мабуть, боляче і страшно. А вона, Руен, нічим не може йому допомогти.

Руен знов безсило опустилась на ліжко. Він хотів врятувати її, і через це сам потрапив у біду. Ненависть до Дорея, люта, наче та буря, що вирувала навулиці охопила її. Якби вона могла, вона б убила його. Якби могла...

Коли наступного ранку Руен разом з іншими прийшла у велику залу до сніданку, вона помітила над каміном якусь річ. Деякий час Руен вдивлялася в неї, поки не збагнула, що там на одному з металевих гачків висів колар. То був колар Дарге. З його гострих ніби жала ікол на підлогу капала кров. Руен злякано подивилась в похмуре обличчя Рамара, але той лиш опустив очі в тарілку. Він, як і заплаканий Вітор, був мовчазний та майже не торкнувся їжі. І тоді Руен раптом зрозуміла - вона більше ніколи не побачить Дарге.

Нестерпний біль втрати заглушив всі інші відчуття: страх та навіть інстинкт самозбереження. Пекуча ненависть заглушила все. Руен підвелася з-за столу та перевела погляд з колара Дарге на Дорея. Той сидів на своєму звичайному місці.

- Що ви зробили з ним? - запитала Руен здушеним голосом. Дорей підвів на неї незворушний погляд.

- Сядь на місце, Руен, - сказав він.

Але вона не послухалась. Раптом згадалась нічна буря. Буря? Був грім та розряди й пахло озоном, але дощ так і не пішов... То був магічний бій, який вона сприйняла за бурю. Не блискавки, а силові розряди, не грім, а вибухи. Це тоді Дорей убивав Дарге... Руен важко дихала. Безпросвітна темрява залила райдужку і білки очей, а чорні прожилки розповзлися від очей по обличчю до самої шиї. Моторошні, мов у демона очі вп'ялись в Дорея.

- Ви його вбили, - ледь чутно прохрипіла вона. - Я знаю, ви його вбили.

Дорей відклав срібні виделку з ножем. Тепер він роздивлявся Руен з відтінком цікавості.

- Краще тобі сісти, Руен, - ще раз повторив він.

Та Руен вже йшла в його напрямку з перекошеним від ненависті обличчям, прихопивши одного з мечів, що Дорей приготував їх для тренування. Їх було лиш три цього разу. Руен осягнула це краєчком свідомості. Вбити. Вбити або вмерти! - пульсувала думка в голові. Помститись за смерть Дарге. Вбити, щоб ніколи більше не підкорятися йому. Або вмерти, щоб звільнитись від нестерпного болю втрати.

Дорей встав з-за столу й неспішно витер рот серветкою. Він ухилився від першого випаду Руен. Його стілець з гуркотом впав на підлогу. Але Руен вже знов занесла меча, цілячи Дорею прямо в серце. Той перехопив її руку і стис так, що затріщали кісточки. Меч випав з долоні Руен. Вчитель схопив її за комір і, підтягнувши до себе, прошипів в обличчя:

- Лють та гнів погані порадники в бою. Я це тисячі разів повторював під час тренувань. Опануй себе! ВІн відштовхнув від себе Руен, і вона, спіткнувшись об край килима, впала на підлогу. Сам же Дорей підняв стільця та, струснувши білу серветку, знову заклав її собі за комір.

Руен підвелася з підлоги. Вона стояла з опущеною головою та безвільно впавшими руками. - Повернися за стіл, - сказав Дорей, навіть не обернувшись на її жалюгідну постать. Руен ще трохи постояла, а потім, похитуючись мов в хмелю, пішла до свого місця.

Рамар, знов вткнувся в тарілку та мляво длубався в ній дерев’яною ложкою. Вітор, що був черговим по кухні, взявся розливати чай. Він поплентався до комірчини за сиром та купленим напередодні на міському ринку пирогом з яблуками.

В ту мить скрипнули та відчинилися вхідні двері. Хтось увійшов всередину, впускаючи сонячне світло в напівтемний зал. Всі погляди звернулись туди. Руен не відразу його впізнала. У дверях стояв Дарґе. Змарнілий і блідий, в перемазаному брудом та кров'ю одязі. Рамар застиг, не донісши до рота шматок хліба. Руен вскочила з-за столу, але наткнувшись на викуваний з металу погляд вчителя, змусила себе прикусити язика та знов сісти на місце. Хай там як, вона не хотіла знов накликати гнів на Дарге.

Вітор застиг на місці. Руки його затремтіли. З таці на підлогу посипались шматки пирога, а кругла головка сиру покотилась під стіл. Хлопець присів та похапцем став збирати та знов складати все те на тацю. Потім прожогом метнувся до кухні та приніс з комірчини ще одну тарілку. Дарґе повільно підійшов і зайняв своє місце за столом.

Рамар нарешті зміг проковтнути відкушений шматок пирога. Він в зневірі витріщався на Дарге, а той мовчки присунув до себе тарілку і взявся їсти. Дорей же навіть оком не повів. Він поводився так, наче нічого особливого не трапилось. Після сніданку він дістав ще одного меча і всі четверо учнів пішли на ранкове тренування.

З того часу все змінилося. Дарге більше не носив колара на шиї. Тепер Дорей часто викликав його вечорами до себе і вони допізна радилися про якісь справи. А завершивши, Дарге вже не повертався в спільний з Рамаром та Вітором підвал - тепер він мав окрему кімнату на другому поверсі поруч з Дореєм.

Руен не могла скласти все докупи й зрозуміти, що ж насправді сталося тієї буремної ночі і як розцінювати всі ці зміни. Ніхто не розмовляв про те, що сталося, і всі події для неї так і залишалися покритими завісою таємницею. Дарге тепер майже не розмовляв з нею й уникав її товариства.