Глава 20

Щонеділі жителі Меджилу бачили, як із замку чорного лорда, на підводі з запряженою в неї двома гнідими кіньми, виїжджали двоє похмурих юнаків у чорнім убранні. Ніхто не знав, звідки вони взялись у місті і як опинились в замку лорда Дорея.

Юнаки заїжджали на ринкову площу, де в цей день розгортався гамірливий базар. Вони закуповували м'ясо, яйця молоко та іншу провізію і вантажили все це на воза. Робили все це без зайвих балачок, майже в повній мовчанці. Та й самі мешканці Меджилу не надто прагнули заводити з ними розмови.

Один з хлопців був високим і блідим, інший більш кремезним кругловидим, з розсипом ластовиння на обличчі. В них обох були дивні безпросвітно чорні очі. Саме очі надавали хлопцям ще зовсім хлопчакам зловісний і похмурий вид. Та ще наче скам’янілі обличчя, без жодної емоції та з щільно стиснутими губами, ніби вони повсякчасно відчувають безперервний внутрішній біль. Або як сказав один із містян, ніби їх зсередини розривали демони.

Обоє юнаків мали магічні кристали на грудях. Вони були значно менших розмірів, ніж у лорда Дорея, але все ж таки сам цей факт вселяв у жителів Меджила недовіру й страх. Де таке видано, щоб молодцям, у яких ще й вуса під носом не пробилися, довіряли магічні кристали? Мало що їм на думку збрести може. Звичайно всі про те знали, що вони не можуть застосовувати магію проти мирного населення. Це вважалось злочином і суворо каралось законом. Але ж і неповнолітнім мати магчні реберники теж заборонялось. Однак лорду Дорею, вочевидь, було плювати на закони.

 Городяни обурювалися, проте ставилися до юнаків з боязкою повагою.

Їм було невтямки, що кристали ці лише фальшиві брязкальця, покликані якраз для того, щоб вселити їм страх та убезпечити тим самим учнів лорда Дорея від нападок агресивних містян.

Іноді з двома похмурими юнаками приїжджав і третій - наймолодший, худий і сутулий. Але навіть попри його юність і смішно відстовбурчені вуха, він також викликав у жителів міста неприязнь. У них мурахи пробігали поза шкірою від погляду його великих чорніше-чорного очей на блідому обличчі.

Якось у теплий, по-літньому сонячний недільний ранок на ринковій площі з'явився вже знайома жителям Меджилу підвода.

Шумні торговки враз притихли, насторожившись ніби курки, що здалеку побачили яструбів. Вони не любили мати справу з дивними жителями замку, боялися їх і вважали ледь не демонами безодні.

Їхні бородаті чоловіки хмурили кудлаті брови й розмовляли з хлопцями крізь зуби, а потім  спльовували лиш тільки ті відходили.

Того дня  містяни змогли побачити ще одного мешканця замку. Це був худенький хлопчисько, зовсім ще дитина, з коротким темним волоссям і такими ж чорними, як в інших, моторошними очима. На відміну від своїх товаришів, хлопчисько з цікавістю розглядався на всі боки й довго зупинявся біля прилавків з солодощами та вирізаними з дерева дрібничками, поки один зі старших не смикав його за рукав, змушуючи йти далі.

В той день у місті був ярмарок. Убрана на честь такої події молодь з самого ранку вже юрмилась на площі та віддавалась нехитрим розвагам.

Було гамірно. Посеред площі було злагоджено величезну дерев'яну карусель, звідки долинав сміх  і дзвінкий дівочий вереск.

 Грала музика і вуличні співаки співали блюзнірських пісеньок під дружний регіт слухачів. Були тут і фокусники, і віщуни, які за монетку розкривали, коли й від якої смерті помре твій ворог і чи скоро дівчина вийде заміж.

Руен йшла, роззираючись на всю ту дивину. Вона так звикла до тиші безлюдного замку, що тепер натовп викликав у неї почуття збентеження.

Навіть Дарге, Рамар та Вітор, що виходили на ринок частіше від неї, і ті мали розгублений вид. Вони раз у раз зіштовхувались з групками молоді, що намагалися пройти повз них.

У центрі ринкової площі молодь влаштувала традиційну гру. Учні лорда Дорея спробували обійти їх, але натовп сповільнював хід. Вони  застрягли на одному місці й не могли просунутись далі ні на крок здавлені з усіх боків.

Група хлопців та дівчат, що поспішали приєднатися до веселощів врізалась і відділила Руен від інших. Захоплена людською течією вона раптом опинилась між молодими хлопцями й дівчатами, що стояли в подвійному колі.

Якась дівчина в центрі кола із зав'язаними хусткою очима йшла по колу, зупиняючись на секунду то біля одного, то біля іншого юнака, викликаючи шквал сміху та жартів.

Це був місцевий звичай - дівчина повинна була із заплющеними очима знайти свого нареченого, а знайшовши поцілувати його в губи, привселюдно підтверджуючи свої права на нього. Це супроводжувалося гучними оплесками та схвальними криками. Коли ж дівчина помилялася – на неї та її нареченого градом сипались нестримні жарти та глузування.

Дівчина мала поцілувати того кого помилково обрала, тим самим наставляючи роги нареченому і розриваючи заручини.

  З цього моменту хлопець та дівчина або переставали бути парою. Або ж період залицянь починався з самого початку.

  Внутрішнє коло зараз складалося з одних лише хлопців, а дівчата в цей час стояли трохи позаду, доки не настала їх черга. Потім коли в центрі опинявся хлопець, решта юнаків відступала утворюючи зовнішнє коло та поступаючись місцем дівчатам.

Руен заклякла та дивилась на все те, з відкритим ротом, коли раптом хтось ззаду смикнув її за плече. Руен обернулася. То був Дарге. Брови в нього були насуплені.