Глава 19

Тренування, як завжди, розпочиналося з медитації. Сонце ще тільки починало сходити над горизонтом, а Дорей зі своїми учнями вже сиділи на вологій від ранкової роси траві на галявині неподалік озера. Прохолодне повітря дихало їм в обличчя. Пахло травою та вогкістю.

Птахи змовкли, ніби прислухаючись до слів мантри, які промовляв Дорей.

- Сила в мені - підвладна мені, вона народилася всередині мене, вона належить мені, як дитина належить матері, вона кориться моїй волі. Я наказую - вона підкоряється. Я спрямовую - вона слухається. Я пан її - а вона моя слуга. Вона служить мені на благо і на мою користь.

Руен ніяк не могла зосередитися. Вона відволікалась, думки її витали десь далеко, в кам’яних стінах родового замку, де колись вона була щасливою. Здавалось, що то була й не вона зовсім, а якась інша, геть несхожа на неї дівчинка. Її батько та брати зроду не дали б їй в руки меча, а то ще, не дай боже, вона вріжеться. Її підтримували за руку, коли вона йшла  сходами й відсували стільця, коли вона сідала за стіл. З неї робили леді вищого світу - витончену і безпомічну ляльку. Побачили б вони її тепер, вкриту синцями й саднами, засмаглу та зміцнілу від щоденних тренувань. Як же різнились ті два образи, які ліпили з неї батько та Дорей.

Руен потай глянула на вчителя - він не знав жалю та поблажок. Він сидів на траві, й постать його чітко промальовувалась у перших променях сонця. Його тонкі губи ворушилися, промовляючи слова мантри. Чорне пряме волосся спадало на обличчя. У всьому його образі було щось зловісне.  Його обличчя було вродливим, але це не пом’якшувало, а навпаки, ще більше загострювало відчуття небезпеки, що він випромінював.

За мить Руен довелось прокинутись від роздумів - Дорей, ніби відчувши на собі погляд, підняв голову і пронизав її гнівним поглядом. Руен поспішно схилила голову й почала повторювати слова мантри.

За кілька хвилин Горро Дорей встав - тонкий і прямий, наче лезо меча.  Його смугле обличчя мов закам’яніло, а неприродно зелені очі мерехтіли - він був схожий на демона темряви, що вийшов з безодні.

Дорей підкликав до себе по черзі Дарге та Рамара та звільнив її від коларів.  

 На молодших учнів знадобилось більше часу. Тепер Рамар та Дарге стояли праворуч і ліворуч від учителя, готові будь-якої миті розкрити магічні щити.

– Вітор! - сказав Дорей, жестом підкликаючи хлопця. Той підійшов до учителя.

 Колар на худій довгій шиї Вітора враз ожив, заворушився і ковзнув на землю. Вітор зіщулився, ніби чекав стусана. Він нахилив  голову вниз і, міцно заплющивши очі, почав швидко бубніти собі під ніс слова мантри. Щоденні медитації та тренування допомогли йому стримати перший поштовх сили без допомоги Дарге та Рамара.

Дорей підібрав коллар, що лежав на траві, схожий на пекельного гаспида. Весь цей час він продовжував стежити за учнем. Вітор відкрив очі. Вони були звичайного сірого кольору. По скронях його стікав піт, а губи були міцно затиснуті, та все ж він зробив це - зміг приборкати силу власної магії.

Дорей поглянув на Руен. Тепер настала її черга.

Вона підійшла до учителя. Пройшов уже місяць, а їй ще жодного разу так і не вдалося втримати енергію після зняття колара. Після кожної її невдачі погляд учителя ставав дедалі більш несхвальним.

Руен внутрішньо напружилась і змусила себе зосередитися на словах мантри.

Дорей зробив знак Рамару і Дарге, і вони підійшли ближче. Вітор теж приєднався до них, замикаючи коло.

Руен відчула пекучий біль. Тонкі напівпрозорі жала колара, які весь цей час були встромлені в шкіру, поволі відпускали. І як тільки колар упав на землю, всередині Руен сколихнулось та завирувало стихійне джерело сили. Досі сонний вогняний клуб енергії, наче палюча лава раптом загуділа, набираючи люті.

Руен важко дихала й шепотіла пересохлими губами слова мантри. Слова звучали все швидше, а голос набирав сили, переходячи в крик. А потім вона змовкла, потріскані губи сіпнулись. Вона повільно, все ще не припиняючи внутрішню боротьбу, підвела голову. Очі її розкрилися - білі зіниці дико світилися, обрамлені райдужкою, що палала помаранчевим вогнем.

- Щити! - крикнув Дорей, і навколо Руен зімкнулась напівпрозора сяюча стіна.

Оглушливо прогуркотів вибух, і полум'я його, спрямоване захисною магією Дарге, Рамара та Дорея вгору, здійнялося вгору, наче величезний потворний гриб.

Коли дим розвіявся, Руен, оглушена і спустошена, сиділа посеред випаленого кола, безсило спираючись руками об землю. Вона навіть не помітила, як тонкі жала колару знову вп'ялися в тонку шкіру шиї.

- Іди на кухню, там тобі місце, - сказав Дорей. У голосі його чутно було роздратування і втому. Він втрачав віру і вже шкодував, що не позбувся дівчинки-магіка ще там у лісі.

Він покладав надію на силу магії жіночого початку. Що ж він мав рацію - магія Руен була надзвичайно сильною, але настільки ж і безконтрольною.

Руен вдалося звестись на ноги не відразу. У голові її лунко пульсувала болісна порожнеча. Вона балила, як втримували магію Дарге та Рамар.   Вітор трохи повільніше і незграбніше.

Чи зможе і вона колись так? Сумніви у власних силах важким каменем лягли на серце. Адже за час перебування тут вона ні на міліметр не просунулась у вмінні керувати магією.