Глава 18

Руен йшла, мов у сні. Долоня пекла вогнем, як нагадування з реальності. На ній пузирилися наповнені жовтуватою рідиною пухирі.

Разом з Дореєм вони вийшли на встелене кам’яною бруківкою дворище. Перші промені сонця, пофарбували в золото повиті плющем стіни замку. Тріщини на них здавалися глибокими зморшками старезного діда-велетня, що суворо споглядав маленьку комашину, на ім'я Руен.

Вона пленталась позаду Дорея. Разом вони обігнули замок і зайшли туди, де стояло безліч господарських будов та прибудов для слуг .

Там, у господарському дворику на них уже чекали троє похмурих учнів Дорея.

Руен стало зле, коли вона побачила страхітливого вигляду батіг. Його потрійний хвіст був сплетений із вимоченої кінської шкіри й мав жорсткі вузли на кінцях.

Дорей не став сікти своїх учнів сам.

Він підійшов до Дарге та вручив йому батога.

Рамар мовчки зняв сорочку. М'язи так і грали на його сильнім загартованім тренуваннями тілі. Рамар підійшов і обхопив руками стовпа, що, очевидно, стояв тут саме цього.

Дорей спостерігав за виконанням покарання, склавши руки на грудях. Вже після першого удару шкіра на спині Рамара тріснула і щедро зросила кров’ю потрійний хвіст батога. Дарге не шкодував товариша. Він вкладався в кожен удар так, ніби Рамар був його кровним ворогом. Він навіть спітнів від зусиль.

Спочатку Рамар ще кріпився. Стиснувши зуби, він стійко зносив нищівні удари кнута.  Та потім все ж не витримав, і повітря сповнили крики болю.

Руен закрила обличчя руками й відвернулась.

 Але в ту ж мить сильні руки Дорея боляче стиснули її плечі. Він повернув її обличчям до Рамара та силою відвів долоні від очей, змушуючи дивитися.

Спина Рамара вже перетворилася на криваві лахміття.

Але Дарге не спинився ні на мить, поки не відрахував усі п’ятдесят ударів. Завдавши останнього удару, він кинув меча на землю і, швидко  підхопив Рамара під руки. Він відтягнув його убік і посадив на стару дере’яну лавку під яблунею та подав йому води.

Дорей відпустив зі сталевої хватки плечі Руен. Він мовчки підняв з землі батога та передав його посинілому від жаху Вітору.  Дарге без зайвих зволікань зняв сорочку і зайняв місце Рамара. Він витримав покарання до кінця, не проронивши жодного звуку. Можливо тому, що був витривалішим, а можливо тому, що Вітор був набагато слабший від нього.

Коли покарання Дарге скінчилося, він, хоч і похитуючись, але без сторонньої допомоги, на своїх двох, зміг відійти вбік.

А потім прийшла черга Вітора. Хлопець на непевних ногах підійшов до вчителя і тремтячою рукою подав йому батога.

Дорей взяв його та, зловісно блимнувши, простягнув Руен.  

Та з жахом відступила, мотаючи головою.  Але Дорей насильно вклав їй у руку скривавлене знаряддя тортур.

- Ні! - рішуче сказала Руен,  кинувши батіг на землю. - Я не буду!

Її враз пронизав біль - кара за порушення клятви крові. Руен похитнулася, в голові її запаморочилось. Дорей дочекався, доки вона прийде до тями.

- Ти, певно, забула, що буває за непокору, - сказав він.

Руен важко дихала. Від одного виду простягнутого до неї скривавленого батога до горла підкотилась нудота.

- Ні! - вона знов уперто мотнула головою, ховаючи руки за спину.

- Це буде або він, або ти, - сказав чорний лорд. - Обирай.

Руен подивилась на Вітора. Його трусило, мов в лихоманці. Потім перевела погляд на Дарге, що сидів на дерев'яній лавці, безсило опустивши руки. Мимоволі вона затримала погляд на його позбавленому будь-яких емоцій обличчі. І коли засмагла рука вчителя ще раз простягнула батога, Дарге ледь помітно кивнув.  

Витерши рукавом сльози, Руен взяла батіг.

Дорей не міг керувати її волею, як  це робив з іншими.

То ж Руен скористалася з цього. Вона завдавала ударів напівсили, вкладаючись лише для виду. Після тридцяти ударів на спині Вітора лишилися лише темно-червоні смуги та жодного розсічення. Формально вона корилася, тут не було до чого причепитись. Але насправді робота її явно  тхнула халтурою.

Дорей розумів це. Він вихопив з рук Руен батога. Інші двадцять ударів він завдав сам. І зробив це так, щоб Руен стало ясно,  вона зробила Вітору погану послугу.

Руен здригалась від кожного удару, що обрушувався на худу спину Вітора. Його пронизливі крики розривали повітря. Наприкінці хлопець втратив свідомість, але навіть це не спинило нещадну руку Дорея. Він продовжував бити та опустив батога, лише коли відрахував всі шістдесят ударів.

Потім, дбайливо скрутивши батіг, він пішов геть.

- За годину чекаю на вас під старою вербою, - кинув він через плече своїм учням. - Готуйтесь до посиленого тренування.

Рамар підійшов до Вітора, що лежав  долілиць на траві без ознак життя. Він підняв бідолашного хлопця і поплескав його по щоках, намагаючись привести до тями. Коли той відкрив опухлі повіки, Рамар влив йому в рот води з глека. Невідомо звідки в його руках з'явилася тайстра, з якої він дістав тюбики й баночки з цілющими зіллями та почав обробляти рани на скаліченій спині Вітора.

Дарге сидів на іншій лавці й байдуже дивився перед собою.