Глава 17

Коли Руен залишилася одна, вона ретельно оглянула кам’яний льох, який відтепер служив її кімнатою.
Сірі стіни подекуди покриті цвіллю, вогка кам'яна підлога та єдине вузьке віконце під стелею. За ці кілька днів, вона дослідила тут кожен дюйм. Звідси не вибратись.
Та навіть якщо і вдалося б втекти… чи зможе вона вижити в цьому ворожому до магіків світі? Звичайно, колар допоможе приховати її справжню сутність, вбереже від випадкових сплесків магії. Однак він же її і згубить. Власна магія уб’є її, спалить зсередини. Адже колар неможливо зняти. Це може зробити тільки той, хто його надягнув. Та ще, можливо, сірі ченці з Гніздів’я.
Решту ночі Руен провела в роздумах над безвихідним становищем, в якому опинилась. Заснула лише під ранок, скрутившись клубком і тремтячи на твердому лежаку під відсирілими лахами, що їх Вітор необачно назвав ковдрою.
Прокинулась від гнітючого відчуття чийогось погляду на собі. Руен сіпнулася і різко сіла на ліжку. Дорей навис над нею зловісною тінню. Склавши руки на грудях, він втупив в неї погляд своїх неприродно зелених очей. Деякий час в підвалі зберігалось напружене мовчання.
Руен намагалася вгамувати серцебиття, яке молотами стукало у вухах.
Вона помітила, що на його обличчі вже не лишилось жодного сліду від недавнього опіку. Дорей був магіком, нагадала собі Руен, а магіки зціляються швидше, ніж звичайні люди.
- Я хочу, щоб ти уважно послухала, те, що я маю сказати, - нарешті озвався Дорей. - Твоя подальша доля залежатиме від цього... залежатиме від твого вибору.
Дорей пройшовся туди-сюди по тісному приміщенню підвалу.
- Вчора ти бачила, що магією, яка зародилася в тобі, можна керувати, - вів далі Дорей. - Звичайно, це вимагає важкої праці та місяці безперервних тренувань. Це важко. Але цьому можна навчитися. Я можу навчити тебе.
Дорей зупинився і пильно подивився на браницю.
- За це я попрошу зовсім невелику ціну, - сказав він. - Ти маєш принести мені присягу крові. Присягу вірності та беззаперечної покори.
Рішення це коштувало Дорею кількох безсонних ночей. Він не міг зв'язати Руен істинним іменем, як це зробив з іншими. Адже його у неї просто не було. Істинне ім’я давали при народженні тільки хлопчикам.
- Через дванадцять років, дія обітниці  зітреться, і ти станеш вільною. Не просто вільною. Ти станеш незалежною та могутньою. Зможеш вижити без мого захисту.
Дорей замовк, чекаючи відповіді.
- А якщо я відмовлюсь? - сказала Руен, не сміючи підняти на нього очі.
- Ти можеш відмовитись. Це твоє право, - сказав Дорей. - Одне твоє слово і я відвезу тебе назад до Гніздів'я. Звичайно, спочатку мені доведеться відрізати тобі язика, щоб ти не бовкнула зайвого сірим ченцям.
Руен здригнулась при одній лише згадці про Сірий Монастир. Вибору, що їй пропонував Дорей насправді не існувало. Це був ультиматум.- Ти згодна принести присягу крові? - запитав Дорей.
Руен мовчки кивнула. Ради не було. їй доведеться беззастережно згодитись з усіма умовами того, хто відтепер стане її вчителем та хазяїном.

Дорей відчинив перед Руен двері підвалу, і вони пішли вгору вогкими кам'яними сходами. Вони вийшли з підвалу, а потім перетнувши увесь замок, піднялися в одну з чотирьох веж, що височіли по краях прямокутної будівлі замку.
Гвинтові сходи круто здіймалися вгору і, здавалося, не буде їм кінця й краю. Руен йшла попереду, зіщулившись під важким поглядом Дорея, що свердив її спину.Зашпортавшись в широких халявах, вона ледь не покотилася вниз.
Дорей вчасно встиг схопити її за комір та поставити на ноги.
- Дивись під ноги, - роздратовано прошипів він.
Руен підтягнула штани, що не хотіли триматись на худій таліі та постійно зїжджали вниз і стала ступати пильніше.
Нарешті довгі сходи скінчились, і вони опинились в округлій келії на самому вершечку вежі. Тут все було підготовлене до ритуалу клятви слова. Схоже, Дорей ні на мить не сумнівався щодо відповіді Руен.
Вони встали за зовнішньою лінією накресленого на кам'яній підлозі магічного кола, напроти одне одного. Дорей - сповнений зловісної могутності одягнений у все чорне, і Руен, безглузда і жалюгідна у своєму занадто великому на неї одязі, з поголеною головою, обпаленими бровами й віями та ще не згоєними саднами на обличчі.
Дорей почав говорити, і слова його віддавалися луною в порожньому приміщенні.
- Повторюй за мною, - сказав він. - Я Руен Оттіс Гай Нієро пов'язую себе силою слова і приношу клятву завжди й в усьому слухатися свого вчителя і господаря Горро Еддара Дорея. Клянусь ніколи ні в чому не нашкодити та стати на його захист у разі потреби.
Руен вимовляла слова обітниці  і звуки кожного слова віддавалися в її душі похоронним дзвоном.

Дорей знав - обітниця крові не настільки сильна, як зв'язування істинним іменем. Він не зможе керувати волею дівчиська, як це робив з трьома іншими учнями. Але все ж цією клятвою він відрізає їй шлях до втечі. Принаймні на дванадцять років, поки не закінчиться термін її дії.
Дорей дістав з жаровні меча з висіченими на ньому магічними рунами і простяг його розпечене лезо Руен.
- Чи клянешся ти у сказаному на власній крові? - сказав Дорей. Це було ритуальне питання, відповідь на ньго мала скріпити клятву.
- Клянусь, - тихо відповіла Руен і обхопила розжарене лезо лівою рукою.
Кімната наповнилася шипінням, димом та запахом паленої шкіри.
Висічені на клинку руни впечатались в долоню Руен. Дорей висмикнув меча з долоні Руен і лезо окрасилось її кров’ю.
Біль пронизав, мов блискавка, і Руен до хрускоту стиснула зуби. Обличчя її зблідло, мов полотно, а на лобі виступили великі краплі поту. Однак вона пересилила біль і не зронила жодного звуку.
Дорей приклав клинок меча до пергаменту, і на ньому відпечатались криваві руни, такі ж як на скривавленій долоні Руен. Ритуал відбувся. Відтепер Руен належала Дорею, стала його ученицею, його слугою і його власністю.
Дорей повернувся до неї, веселий і задоволений. Він дістав з однієї з шухлядок пляшечку, і кинув новоспеченій учениці.
Та незграбно спіймала її, й запитливо подивилася на Дорея.
- Намасти опік, - сказав він. - Швидше загоїться.
Руен нічого не відповіла, дивлячись на вчителя, котрий махав у повітрі сувоєм, на якому швидко підсихала її кров.
Дорей акуратно звернув пергамент у трубку і поклав його в металеву шухляду однієї з шаф. Потім, закривши її на ключ, він повернувся до застиглої в тій же позі Руен.
Оглянувши її з ніг до голови, він відчинив двері ще однієї шафки. Потім тицьнув їй у руки голку вколену в котушку чорних ниток.
- Приведи до ладу свій одяг, - сказав він. - Думаю, шити ти вмієш справно.