Глава 16

На місто Меджил спустилася ніч. Темна непроглядна. Вона погасила сонце і закрила небо густою завісою чорних хмар. Ніч заглушила всі звуки, і лише з лісу, з-за високих мурів, долинали крики нічних птахів і тріскотіння цикад.

Вікна замку були темні, мов заплющені очі сонного велетня.

Однак у його підвалі не спали.

Вузьким темним коридором безшумно одна за одною ковзнули три тіні. Двері, до яких вони наблизилися, були замкнені. На них висів великий замок, що проіржавів від часу.

Найменший з трьох на хвилину схилився біля дверей, і з замкової щілини почувся шерхіт металу об метал.

Скрипнули двері, і троє ковзнули всередину. З єдиного заґратованого вікна кімнатки не проникало жодної краплини світла. Чорна, щільна ніби кисіль, темрява розчинила в собі все.

Почулася коротка метушня. За мить кімнату осяяло світло запаленої скіпки, висвітлюючи широке веснянкувате обличчя Рамара. Він міцно тримав Руен, затискаючи їй рот великою шорсткою долонею.

Дарге пройшов по кімнаті, заглядаючи в усі кути.

- Дивись, у нього тут навіть ліжко є, - сказав хтось притишено. Це був наймолодший з трьох, Вітор, що розглядав все довкола заздрісним оком. Його ліва щока здулася й посиніла, на ній тонкою смугою запеклася кров. Великі округлі очі Вітора безперестанку бігали по кімнаті, а відстовбурчені вуха почервоніли. Він підійшов до вузького ліжка і помацав старий залатаний матрац, перевіряючи його м'якість.

 - І ковдра, і подушка навіть.

Вітор швиргонув з ліжка брудні лахи, що важко було назвати постіллю. Потім  підійшов до Руен і пильно подивився їй в обличчя.

 - За що ж це така честь, цікаво? Окрема кімната та ще й з усіма зручностями.

Руен мукала і намагалася вивільнитись з сильних рук Рамара, але той лиш сильніше стискав її, видавлюючи з неї повітря.

Вітор зміряв Руен нищівним поглядом, а потім щосили вдарив у живіт. Руен зігнулася навпіл.

- Це тобі за те, що трохи мене не вбила сьогодні, - сказав він.

-А це за твої шахрайські прийоми, - Вітор було замахнувся знову. Але його руку перехопив Дарге, що підійшов до них у цей час.

- Залиш його, Віторе, - сказав він. - Він просто боронився.

Вітор висмикнув долоню з руки Дарге, але все ж відійшов убік.

Дарге сів на край ліжка, задумливо роздивляючись Руен.

- Зараз Рамар прибере руку, - сказав він. - Але навіть не здумай кричати. Голос Дарге був спокійним і безбарвним, ніби він не знав жодних емоцій. Він говорив повільно, трохи розтягуючи слова. Нерухомий погляд його зачорнених коларом очей гіпнозував та позбавляв волі.

Руен кивнула у відповідь, і Рамар відпустив її.

- Хто ти такий? Чому вчитель поселив тебе окремо від усіх? - Запитав Дарге. - І чому він досі не зв'язав тебе іменем?

  Руен дивилася на Дарге і зволікала, не знаючи, що відповісти.

- Краще говори правду, щеня, чи може тобі ще добавити? Що в тобі такого особливого?

Худий сутулуватий Вітор наблизився до Руен, заносячи руку для нового удару. Він би виглядав дуже комічно, якби не вираз злості та кривава рана від меча на щоці.

Дарге перевів на Вітора погляд. Цього було досить, щоб охолодити запал підлітка.

- Відповідай на питання, - сказав Дарге.

- Я не знаю, чому, - сказала Руен, опустивши очі.

- Він бреше! – знову підскочив Вітор. – Все він знає! Відразу видно, що знає і...

Дарге знову повернувся до хлопця, і цього разу по обличчю його пробігла тінь розпачу. Вітор затнувся на півслові і замовк.

- Це правда, що ти втік з Гніздів'я? - запитав Дарге, знов повернувшись до Руен.

Вона кивнула. У спрямованих на неї поглядах промайнула тінь здивування та поваги.

- Як тобі це вдалося?

Руен дивилась то на одного хлопця, то на іншого. Очі її зупинились на Рамарі, який здавався  найменш ворожим, і дівчинка відповіла, звертаючись до нього.

- Я знайшла таємний підземний лаз... - сказала вона.

- ЗнайшлА? - перепитав Дарге. Здивування виразно прорізалось в досі безбарвнім голосі.

- Як це... То значить він...  то значить вона... - почав було Вітор і раптом замовк, подивившись на двері.

- Так, Віторе, тебе відлупцювало дівчисько, яке ніколи до сьогодні не тримало в руках меча, - пролунав голос від входу. Це був Дорей.

Усі троє підлітків скочили з місця з переляканими винуватими обличчями, ніби впіймані на місці злочину злодюжки.

— Сподіваюся, я задовольнив вашу цікавість, — сказав Дорей. - А зараз...

Райдужка очей Дорея налилася помаранчевим. Він підняв  перед собою руку і повільно стис кулак. І тієї миті всі троє учнів, один за одним, з криками болю впали на підлогу. Руен відступила, з жахом дивлячись на тіла, що корчилися на підлозі під її ногами. Покарання, здається, тривало цілу вічність.

Дорей же не звертав жодної уваги на учнів. Він невідривно дивився на Руен. Це було попередження. Наступного разу на їхньому місці може опинитися вона.