Глава 15

Напівпритомну Руен відтягли  й лишили лежати біля старої верби, що мочила віти в чорних водах озера. Троє ж учнів чорного лорда зібрались навколо нього. Вони сіли на траву, схрестивши під собою ноги, і почалася  багатогодинна медитація.

Уривки слів долітали до Руен порожніми, позбавленими сенсу звуками. Вона лежала нерухома та байдужа до всього. Колар, знов був у неї на шиї. Проте, вперше за довгий час він не завдавав нестерпних страждань - в ній не лишилось більше ні краплини магічної енергії.

Невдовзі голоси та відблиски синюватого світла все ж змусили Руен вийти з сутінкового стану. Вона припіднялася на ліктях.  

Чотири одягнені в чорне силуети чітко промальовувались на фоні зеленої, осяяної ранковим сонцем трави.

 Веснянкуватий кругловидий Рамар і худорлявий Вітор, наймолодший з трьох, стояли трохи осторонь, спостерігаючи, як Дарге атакував Дорея. Хлопець, спітнілий та червоний, стояв перед учителем на напівзігнутих та змахував руками. З долонь його зривались нерівні згустки світла та, з шипінням, летіли вбік учителя.

Дорей мляво відбивав атаки Дарге та ліниво ухилявся від силових сфер, що летіли в нього.

Руен не зводила з них очей. Вона спостерігала за тренувальним боєм, затамувавши подих.

Ось Дорей зробив чіткий випад рукою, і з його лівої долоні яскраво-помаранчевою лавою виплеснувся вогняний джгут. Він хльоснув Дарге поперек тулуба, і той, крутнувшись у повітрі, стрімголов покотився по траві. Найстарший учень опинився зовсім поряд від Руен.

- Дуже погано, Дарге, - долинув до них голос Дорея. - Твої емоції керують тобою, а не ти ними.

Дарге перекинувся на спину та ковзнув по Руен порожнім поглядом затуманених очей, і Руен зрозуміла, наскільки йому зараз боляче.

- Вставай! - сказав Дорей, - Підійди. Захищайся.

- Так, учителю.

Зціпивши зуби, Дарге звівся на ноги і знов підійшов до Дорея.

 Дорей не шкодував свого учня, раз за разом завдаючи нищівних ударів, збивав його з ніг.

Важко було повірити, що після стількох убивчих ударів та падінь можна було вижити, не те що встати та продовжувати бій.

Однак щоразу, за наказом учителя, Дарге підіймався та з виразом тупої покірності на змарнілому обличчі приймав бій.

І тільки коли хлопець вже не зміг більше звестися на ноги, Дорей вирішив завершити тренування, себто побиття свого старшого учня.

— Досить з тебе на сьогодні, — сказав він, гидливо дивлячись на Дарге, що без руху лежав у нього під ногами. - Станеш у пару з Вітором. З Рамаром тобі вже не впоратись. 

- Так, учителю, - ледь чутно прохрипів Дарге.

Тепер вони розділилися на пари. Рухаючись по колу, робили різкі випади, ніби в химерному вбивчому танці. В повітрі зі свистом проносились згустки енегрії, що спалахували й розривались,  зіштовхуючись між собою. Вони заглушали крики болю та глухі удари падінь об землю. У повітрі витав нудотний запах озону, поту та паленої шкіри.

Сонце підіймалося все вище в зеніт, відбиваючись у темних водах озера. Воно нещадно припікало та сліпило.

  Дарге атакував свого худорлявого суперника. Після того, як учитель добряче потріпав його, сили їх врівноважились. Вони бились затято, намагаючись завдати якомога дошкульнішого удару супернику.

 Потім пари помінялися місцями. Кожен із трьох учнів мав змогу атакувати учителя. Якщо можна було назвати атакою нерівні кулі енергії, що зривались з їх долонь.

Це тривало мов нескінченно довга мить. Коли на всіх трьох підлітках не було живого місця, і обличчя їх стали мокрими від поту, Дорей нарешті вирішив завершити тренувальний магічний бій.

Він застібнув колари на шиї кожного з трьох учнів.

Кожен із них по черзі підходив і, схиливши голову, дякував учителю.

Ледь живі від болю і втоми, троє змучених учнів повалилися на землю неподалік враженої побаченим Руен. Вона не зводила з Дорея сповнених жаху очей. Разом із цими трьома нещасними, вона виявилася у владі монстра, що не знав жалю.

Але довго розмірковувати над цим їй не довелося. Не минуло й четверті години, як Дорей знов покликав своїх учнів. Короткочасний відпочинок скінчився.

Дорей стояв над ними, мов лиховісна чорна тінь, тримаючи в руках тренувальні мечі з затупленими лезами.

Дарге, Рамар і Вітор, крекчучи й стогнучи, ніби немічні старці, піднялися з трави.

Вони по черзі підходили до учителя та, схиливши голову, приймали з його рук мечі.

- Ти теж! - коротко сказав Дорей, кивнувши Руен.

Всі четверо мовчки спостерігали, як Руен, все ще слабка від шаленого викиду енергії, повільно звелась на непевні ноги. Вона, як і всі, наблизилась до учителя та взяла простягнутого їй меча.

Дорей перехопив її руку і, боляче стиснувши,  втупився їй в обличчя  нищівним поглядом яскраво-зелених очей.

- Дякую, вчителю, - підказав він.

Схаменувшись, Руен опустила погляд, як це робили троє інших, і подякувала.

Дорей відпустив, і на руці в неї лишився темно-синій відбиток його пальців.

Всі п’ятеро знову вийшли на середину галявини під палюче сонце.