Глава 14

Дорей повернувся до замку.

Підвісний міст піднявся за ним, відтинаючи шлях випадковим перехожим. У замку його зустріла порожнеча. Він позбавився всіх охоронців, покладаючись на своїх пекельних псів, на кам’яні стіни муру  та широкий рів, що кишів піраньями. А ще на те враження, яке справила на місцевих жителів  вистава, що її влаштував зранку.

Навряд чи комусь у здоровому глузді спаде на думку випробувати долю й поткнутись до його володінь.

Дорей ішов темним коридором. Його розмірені кроки лунко відбивались в тиші. Прохід петляв поворотами і, здавалося, не буде йому кінця-краю. Нарешті, чорний лорд спинився  біля низьких металевих дверей. Відчинив їх, і перед ним простяглися слизькі сходи.

Дорей спустився по них, опираючись на металічний поручень, холодний і вогкий. Перед ним постали ще одні металічні двері з заґратованим віконечком зверху. Заглянувши туди, Дорей нахилився і, діставши з кишені в’язку ключів, відімкнув замок.

 Хирлявий в’язень, що скрючився на підлозі підвалу, здригнувся, зачувши металевий скрегіт.

- Вставай! - сказав Дорей, і Руен, дівчинка-магік, повільно підвелась на ноги. Вона так змерзла в цьому сирому кам’яному мішку, що зуби її дрібно стукотіли. Тіло заклякло від холоду і не хотіло слухатись.

Дорей, схопивши за комір, підштовхнув її до дверей.

Вони вийшли на вулицю і попрямували туди, де вдаличині поблискували темні води озера.

Зупинились на невеликій вкритій зеленню галявині.

Вони стояли одне проти одного: високий худий чоловік в чорному і дівчинка-підліток в широких полотняних штанях та подраній свиті з чужого плеча. Ті убогі лахи були завеликими для неї, то ж довелося підвязати їх на поясі мотузком.

 Дорей розглядав полонянку з неприхованою цікавістю. Руен же зацьковано дивилась на нього, чекаючи, що буде далі.

Дорей посміхнувся своїм думкам. Гарну виставу він влаштував сьогодні на головній площі міста. Цим неосвіченим  холопам навіть в голову не прийде сумніватися, що там на шибениці висить справжній магік. Не після того дійства, що він їм влаштував. Вони ж бо і магічних кристалів на своїм віку не бачили. То ж бажаного ефекту досягнути було не складно. Звичайно, Ерсея та його сімох прихвостнів так просто одурити навряд чи вдалося б. То ж Дорей подбав про те, аби все відбулося без них.

 Дорей відкинув з чола пасмо волосся.

- Познайомся зі своїми товаришами, - сказав він і закотив рукав на лівій руці. Руни висічені на браслеті тримача засвітилися.  

Руен дивилась на них з огидою та острахом. Раптом, почувши якісь звуки за спиною, вона обернулась.

Позаду стояли троє юнаків, одягнутих, як і Дорей,  у все чорне. Похмурі й бліді, вони нагадували зловісні тіні мороку. Три пари очей неприязно дивились на Руен. Очі ті були чорними, наче вся темрява світу зібралась в них.  Руен помітила, що їхні шиї  стискали, такі ж як у неї, колари з чорного обсидіану.

Юнаки теж були магіками, у цьому не було жодного сумніву.

Звідки вони взялися? Чи може чекали увесь час тут у замку? Про це Руен могла лише здогадуватись.

- Дарге!

Голос чорного лорда прорізав повітря. Обличчя його стало зосередженим, а риси загострилися. Одна з рун на тримачі запалилась помаранчевим сяйвом.

- Так, учителю, - сказав найстарший з юнаків. Йому було років сімнадцять. Він був високим та худим, з правильними рисами обличчя та м'яким русявим волоссям.

Дорей жестом віддав наказ. Хлопець підійшов до нього і встав на коліна, низько схиливши голову.

Дорей поклав ліву руку на голову Дарге, і рунічний знак засвітився  яскравіше. Сяйво заструменіло помаранчевими спрутами і перекинулось на хлопця. Ті спрути охопили його голову, влилися вогняними потоками в колар на його шиї.

Юнак затремтів. Обсидіановий колар тепер яскраво світився помаранчевим. Дарге схопився за шию і захрипів. Він підняв голову, і Руен побачила, що очі його змінили колір. Їх райдужка забарвилась помаранчевим, а зіниці побіліли. Хлопця трясло, мов у пропасниці, дихання зривалось, страшний вишкір спотворив риси.

Демон безодні, страхіття з нічного кошмару - от хто був тепер перед ними.

- Дихання, Дарге, - сказав Дорей. - Стеж за диханням. Твоя сила - це частина тебе. Частина твого тіла, як ще одна рука чи нога, як третє око. Ти контролюєш її, а не вона тебе.

Голос Дорея звучав монотонно, наче мантра. Слова швидко лилися з тонких губ. Вони зачаровували і полонили. Від них світ навколо втрачав реальність, плавився і тремтів, зменшувався в розмірі, впадав у зіниці блідим відбитком реальності.

Але Дарге, здавалося, не чув тих слів. Обличчя його побіліло мов полотно, по ньому струменіли рясні краплі поту. Хлопець почав часто дихасти. Повітря рвалося з нього з приствистом, а з рота капала піна.

Двоє його товаришів в паніці відступили назад. Руен не забарилась послідувати їхньому прикладу.

 Аж раптом очі Дорея теж почали змінюватись. Зелений колір райдужки став набирати помаранчевого кольору, а зіниці вицвіли. Дорей підніс руки вперед. Іскорки розрядів затріщали, злітаючи з пальців та збираючись в помаранчеві згусткит енергії.

 От тільки... на шиї його не було реберника. Руен протерла очі - розуміння прийшло не відразу. Значить...  Дорей теж був магіком. Магіком, що зміг приборкати дику магічну енергію.

- Якщо не втримаєш, знаєш, що буде, - сказав Дорей, і від його голосу, що раптом набув дивних нелюдських вібрацій, у всіх його підопічних по шкірі пробігли мурашки.

Дарге, що все ще стояв навколішки, раптом смикнувся. Його повело вперед, і він уперся руками в землю. Хлопець глибоко вдихнув, намагаючись впоратись з енергією, що рвалась назовні. Але дика сила не хотіла коритись. Його трясло і вело в сторони. З носа потекла кров. Обличчя Дарге стало червоним від натуги, божевільним, страшним.

Хлопець зробив ще одне надлюдське зусилля. Ще один глибокий вдих і видих.  І раптом обм’як. Буря, що раптово розігралася всередині його тіла, так само раптово і вщухла. Стихла на час. До пори.