Глава 10

У дорогу вирушили, коли лише почало світати.

Ерсей, з опухлим з перепою обличчям і препоганим настроєм їхав збоку процесії поодаль від інших. Він похмуро поглядав на чорну пряму постать попереду. Потім, не витримав, пришпоривши коня та під’їхав ближче.

- Чому ти його не вбив? — спитав він в Дорея.

Дафір кивнув вбік магіка, котрий спотикаючись та хитаючись, наче п'яний, плівся позаду прив'язаний довгою мотузкою до його коня. Ерсей помітив, що на обличчі та тілі магіка з'явилося кілька свіжих порізів. Очі його, окреслені чорними колами, не виражали нічого крім тупої покірливості.

Дорей не вшанував питання дофера відповіддю чи навіть поглядом. Він несвідомо потер пальцем правої руки чорний метал утримувача, намацуючи тонкі жолобки висічених там знаків.

- Ти віддаси його сірим ченцям? - не здавався Ерсей. - Впевнений, вони заплатять за нього чималу суму.

В останній фразі виразно чулося знущання - натяк на те, що Дорей прибув до міста  без гнаба в кишені.

Дорей ледь помітно посміхнувся дешевому випаду дофера, і опік на його щоці пішов тріщинами.

- Саме так і вчиню, - сказав він.

Ерсей помітив, як бранець підняв голову і на мить спинився, дослухаючись. Обличчя його сіпнулось від тваринного жаху.  Але мотузок натягнувся і смикнув магіка за зв'язані спереду руки, змушуючи йти далі. Один з вовків Дорейна біг позаду бранця, висолопивши язика та не спускаючи з нього лютого погляду, готовий за наказом господаря накинутись на нього. Інший пес, з відірваною лапою їхав в підводі.

- Ти б вже краще посадив його на воза, - сказав Ерсей, як завжди, ігноруючи новонабутий чин лорда. - А то ще, дивись, відкине ноги. А за дохлого магіка можуть дати менше.

Дорей на це нічого не відповів, обираючи ігнорувати Ерсея, поки в того не скінчиться запал.

- Ні, ти, звичайно, можеш знову приїхати просити милостині. Тільки знаєш, щедрість та милосердя мого батька теж не безмежні.

Ерсей не міг стриматись - злість і образа брали своє, і він будь-що намагався вивести Дорея з рівноваги. Але це йому погано вдавалось. Той їхав собі на своєму коні з прямою гордовитою поставою, і образи відлітали від нього наче горох від стіни.

Не добившись нічого, Ерсей пришпорив коня та припустив уперед, наздоганяючи своїх високородних сателітів, що такі ж сонні й похмурі з хмелю, брели попереду процесії.

Цілий день вони йшли не зупиняючись і не даючи відпочинку ні собі, ні втомленим коням. Лише коли стало сутеніти Дорей наказав зупинитися на нічліг трохи віддалік лісової дороги.

Цього разу табір розбивали в похмурій мовчанці. Всі були надто голодні, втомлені й злі. Нікому не хотілось розмовляти. Лише на прокльони в бік чорного лорда не скупились, та й то спершу переконавшись, що того нема поблизу.

Перекусивши абияк втомлені подорожні не забарились повкладатися спати. Не минуло й четверті години, як табір ознаменувався гучним хропінням.

Дорей розташувався, як і минулого разу, віддалік від усіх. І, так само як і минулого разу нікому не довірив охороняти свого бранця - сам перевірив пута на руках і, наказавши своїм вовкам охороняти, влігся на біля вогнища.

Він добре повечеряв та віддав недоїдки своїм псам. Магік був так виснажений довгою пішою прогулянкою, що заснув, як тільки його тіло торкнулося землі. Навіть запах підгорілого на вогні м'яса не зміг його збудити.

А ось Дорей уже багато років не спав у повному значенні цього слова. Напівсон - це все, що він міг собі дозволити. Він завжди був насторожі. Завжди, навіть уві сні, знав, що відбувається навколо. Але тільки не цього разу. Йому, попри його бажання, довелося заснути міцніше ніж зазвичай. Один із клевритів Ерсея  підмінив вино в його дорожнім мішку. Воно було щедро присмачене снодійним зіллям.

Декілька тіней невиразно промалювались на вогкім лісові покрові у світлі місяця.

Магік і пискнути не встиг - як чиясь сильна рука міцно затиснула йому рота. Його відв'язали від дерева і доставили в намет Ерсея. 

Він хотів допитати магіка. Щось у ньому не давало спокою молодому дафіру. Чуття, яке допомогло свого часу десятирічному хлопчику, що лишився без матері, вижити в гаремі, де юні спадкоємці мерли, як мухи. Воно підказувало: щось тут не чисто. Він уявлення не мав, що саме, тому й вирішив діяти наосліп.

Ерсей нервово ходив туди-сюди по наметі, зупинявся і пильно вдивлявся в бранця, що сидів на землі. Він побачив як від мотузок набухли його руки. Босі ступні збиті до крові та брудні від дорожнього пилу.  Він сидів на підлозі, низько схиливши голову.

Колар на шиї позбавив його некерованої вбивчої сили, всім це було добре відомо. Зараз перед ними сидів звичайнісінький підліток. Та ще й досить хворобливий до всього. Проте навіть так, страх перед первозданною магічною силою, невідомою і лютою, змусив всіх присутніх жатись до брезентових стін шатра.

Ерсей підійшов ближче до магіка. Потім присів навпроти та почав його розглядати.

- Хто ти? І як тебе звуть? – спитав він.

Магік не відповів. Лише підвів голову і подивися на спадкоємця безпросвітно-чорними очима.

Ерсей підняв руку, аби почухати перенісся, і магік враз відсахнувся  - рефлекс набутий за час життя в сірому монастирі.

- Я не збираюся тебе бити, - сказав Ерсей. - Якщо ти чесно відповідатимеш на мої запитання. Домовились?

Магік опустив очі та знов втупився в підлогу.

- Домовились? - ще раз з натиском запитав дафір.

Магік ледь помітно кивнув.

-  Добре, - сказав Ерсей. - Як тебе звати?

Магік відповів, не підіймаючи голови. Голос його був сиплим, а пересохлий язик ледве ворочався в роті.

- У мене немає імені, - сказав він.

Ерсей ледве зміг розібрати слова.

- Добре, тоді скажи, як тебе звали до того, як ти потрапив до сірих ченців? Якого ти роду? І чого хоче від тебе Дорей?

Магік мовчав і лиш заперечно мотав головою на кожне наступне питання дафіра.