Глава 9

Руен була єдиною і наймолодшою дочкою Оттіса Гайя Ніеро, заможного барона. Його володіння розкинулись біля гірських вершин, далеко на захід від столиці.

П'ять синів Оттіса були як на підбір: високі, широкоплечі хлопці, кров з молоком. Руен же, що народилася набагато пізніше, на відміну від братів, була слабким та кволим створінням. Їй було лише два роки, коли від лихоманки померла її мати. Батько і брати як могли піклувалися про неї. Вони оточили її грубуватою чоловічою турботою та беззастережною любов’ю.

Батько та брати з усіх сил оберігали Руен від великого й зловісного зовнішнього світу. Вони виконували будь-яку її примху чи забаганку. З наймолодших років у Руен були найдорожчі й найвитонченіші речі. Гувернантки вчили її музики та малюванню, танцям та співам - усьому тому, що личило знати та вміти леді вищого світу.

Руен виходила навулицю лише у супроводі няньок з незмінною парасолькою від сонця, дощу чи вітру. Вона міняла сукні тричі  на день та  боялася собак, диких кішок, мишей, щурів, білок, бджіл, ос, павуків, комарів та іншої численної живності того краю. Їй завжди прислужувало не менше трьох служниць і їй не доводилося підіймати нічого важчого за інкрустоване сріблом віяло. Все це лише тішило і розчулювало старого Оттіса та його синів. Вони плекали ту її зворушливу беззахисність і безпорадність.

То ж не дивно, що Руен росла розніженою та примхливою. Вона була зовсім непідготовленою до тієї долі, яка її спіткала.

Перший спалах стався у погожий літній день. Небо було безхмарним як і їхнє життя, і нічого не віщувало лиха. Батько з братами змагалися у стрільбі з луків у дворі, а Руен сиділа біля вікна, схилившись над п’яльцями.

 Її налякав гучний звук.

Голуб збитий одною зі стріл з льоту вдарився в прочинену шибку вікна. Скельця полетіли врізнобіч і Руен, зойкнувши, підхопилася з плетеного крісла. Кров стікала з її обличчя на мереживне  плаття та на білий пухнастий килим під ногами. В ліву щоку вп'явся гострий уламок скла і червона смужка крові промалювалась до підборіддя і скапувала на підлогу.

Руен побачила мертвого голуба під ногами й закричала. Вибух сколихнув увесь замок. Стіни затремтіли, а з верхніх поверхів повилітали шибки.

Оттіс з синами кинулися до замку на її порятунок. Вони знайшли  Руен на підлозі, бліду та байдужу до всього поламану ляльку, з безтямними очима. Обличчя вкривали опіки, золотисте волосся опалене, а рожева гаптована сріблом сукня вкрита брудом та кров’ю. Батько і брати були у нестямі від горя. За законом імперії вони мали відразу сповістити  сірих ченців про спалах та дозволити їм забрати Руен в застінки Сірого Монастиря.

Старий Оттіс знав - на його дочку чекає смерть.

Вибух стався посеред білого дня і сіро-фіолетовий дим над замком привернув увагу не тільки слуг, а й містян що на той час проїздили повз замок. Як приховати такий сильний сплеск магії?  До того ж, ченці якимось невідомим чином завжди були обізнані про найменші спалахи, то ж їхнього візиту слід було чекати найближчим часом.

Вальтар - найстарший син Оттіса запропонував якнайскоріше відвезти Руен в гори та сховати там. Але це було небезпечно не тільки для тих хто її  супроводжуватиме, а й для самої Руен. Адже одного разу прокинувшись, магія поводилася непередбачувано і могла вбити все живе в радіусі десятків ярдів.

Катар і Мангус - близнюки запропонували видати одного з них за магіка, і поки не розкриється правда, вони матимуть час щось вигадати.

Астеріс - наймолодший та найвідчайдушніший стояв на тому, щоб забарикадуватися в замку і зустріти ченців стрілами та гарячою смолою.

Старий Оттіс слухав гарячі слова синів, насупивши сиві брови.

Він підняв погляд на дочку. Вона ще не вийшла з сутінкового стану, який наступає в магіків після першого сплеску. В очах старого Оттіса Руен прочитала свій вирок. Батько вирішив пожертвувати нею, аби врятувати інших своїх дітей. Він знав, його дочка приречена - її стратять сірі ченці, або вона уб'є себе сама своєю ж магією. Але в синів, хоча тепер вони будуть під невпинним наглядом монахів ще є надія на життя.

Сірі ченці прийшли на світанку.

Люди в сірих хламидах, голомозі й похмурі, увійшли до їхнього дому і одягли на шию Руен магічний зашморг.

Її батько та п'ятеро братів - стояли, схиливши голови. Вони проводжали худу постать, улюбленої дочки та сестри, випещеної принцеси, поглядами сповненими болю та безсилля.

 Руен озиралась. Вона не вірила, що брати дозволять забрати її. Їй хотілося плакати та кричати від розпачу, битися в істериці та молити їх захисту. Але Руен змовчала. Вперше в житті, стримала свій біль. Вперше, але далеко не востаннє.