Глава 6

- Я відмовляюся посилати своїх людей на смерть!

Два вершники свердлили одне одного поглядами.

- Тобі та твоїм людям наказано коритися моїм наказам, чи не так? -  відповів Дорейн.

- Один магік здатний випалити ціле місто, залишити від нього згарище.

- То що ви пропонуєте, дафіре Ерсей? Лишити таку загрозу на волі? А якщо виродок попрямує до міста? А як же люди, твої піддані? Хіба не ти маєш їх захищати? Чи краще рятувати власну шкуру і втекти боязко підібгавши хвіст?

З кожним наступним словом Дорея обличчя двадцять шостого спадкоємця наливалося кров'ю.

- Я не посилатиму своїх людей на смерть, - ще раз вперто промовив він. – Їм не зупинити магіка. Тільки сірі ченці можуть упоратися з ним. Яка користь в тому, що мої люди загинуть?

Зависла мовчанка. Магічні реберники на грудях Дорея і Ерсея виблискували фіолетовим, готові до атаки.

Клеврити підступили ближче, аби в будь-яку мить оголити мечі та стати на захист дафіра.

- Що ж, - зрештою порушив тишу чорний лорд. – Тоді я сам піду за магіком. Я і мої пси заженемо виродка. А його світлості Адеонісу Сонцеликому я передам звістку, аби він більше не давав мені в супровід боягузів.

Дорей круто повернув коня і попрямував убік лісової хащі, де в повітрі все ще висів велетенський фіолетовий гриб диму.

Ерсей лишився на місці. Його вродливе обличчя наче скам’яніло, але навіть так воно не могло приховати сумнівів, що вирували в душі молодого спадкоємця.

Якщо він зараз повернеться до столиці, слава боягуза назавжди спорідниться з його ім'ям. Хто довірить управління імперією такому?

А якщо раптом з якоїсь дикої випадковості Горро Дорей зможе знищити магіка...  Ерсей знав, що після такого потужного викиду енергії магіку потрібен час, щоб відновити сили... Тоді чорний лорд повернеться до Сонячного Граю героєм, а він сам...

Дафір скрипнув зубам.

- Слухати мій наказ, - сказав він крізь зуби.

Ерсей говорив тихо і швидко, а на його блідому чолі виступили краплини поту.

Порвавши плащі, його клеврити та імператорські гвардійці зав'язали пов’язками обличчя, а на руки вдягнули рукавиці - потрібно було захистити відкриті ділянки шкіри. З бокових тайстр дістали всі запасні магічні реберники та амулети, що мали з собою, та розділили їх між імператорськими гвардійцями - бодай якийсь захист від руйнівної сили магії.

Ерсей роздавав останні накази, супроводжуючи очима високу і тонку постать у чорному, що віддалялась у супроводі двох таких же чорних, як і він сам, псів.

Вже через декілька хвилин дафір Ерсей зі своїм загоном пробирався крізь лісову хащу, забравши добре праворуч. Ще два загони мали обійти магіка зліва та відрізати відступи.

Ближче до епіцентру вибуху їм довелось спішились, аби не робити зайвого шуму.

М'які шкіряні чоботи спадкоємця вимастились в попелі. Вже декілька ярдів вони йшли по випаленій землі. Почорнілі дерева, схожі на скелети, диміли й потріскували. Щодалі дим ставав густішим і задушливішим.

Ерсей щільніше притулив до обличчя пов’язку. Інша рука міцно стискала магічний реберник.

Вони наблизились до епіцентру вибуху -  галявини. Навколо лежали повалені  на землю стовбури дерев та вирвані з корінням кущі.

Посеред жахливого попелища лежало щось, що було схоже на купу  старих лахів.

Те щось раптом ворухнулось, бридке поїдене виразками та лишаями створіння,  намагалося підвестися з землі.

Воно безглуздо крутило  запаленими безвіїми очима та мотало голомозою головою. То був магік. Мабуть, вибух оглушив його, і він ще не зовсім прийшов до тями.

Ерсей стримався, аби не відсахнутись з відрази. Та все ж змусив себе лишитись на місці та придивитись пильніше. Лиш через деякиий час він зміг розпізнати в тому бридкому створінні  підлітка років п’ятнадцяти. Він був худезний - шкіра та кістки, з обличчям спотвореним гнійними виразками, червоно-синіми саднами та почорнілими кривавими опіками.

Магік уперся рукою об землю і ще раз спробував підвестися на ноги, але це йому не вдалося, він заточився і знову впав.

Ерсей обернувся до своїх людей - магіка треба було знешкодити саме зараз, поки він ще не прийшов до тями й не відновив сили. Діяти треба було швидко й обережно, аби не сполохати його - адже переляк може спричинити новий викид магічної сили.

Та Ерсей не встиг промовити й слова. Наказ його так і лишився в горлі, бо в ту мить неподалік пророкотало утробне гарчання. Ерсей обернувся.  На краю випаленої галявини стояв Горро Дорей чорний, як випалена навколо нього земля. Його плащ, ніби крила дракона, тріпотів у такт крокам його коня. Чорний лорд зупинився: його пекельні пси гарчали, вищиривши білі зуби. Чорне хутро на загривках встало дибки, а очі горіли пекельним полум’ям. Їм не терпілося кинутися на магіка та розірвати його на шмаття.

- Взяти! - тихо наказав Горро Дорейн.

Ерсей побачив, як при виді тих псів, обличчя магіка спотворилось від жаху.

Дафір мимохіть відступив - найменша емоція магіка могла викликати неконтрольований викид енергії. Але цього не сталося. Мабуть, вибух спустошив його вщент, відібрав останні сили.