Глава 2

Люд з задоволенням вслухався в дотепи вельможних панів, що влучно били по новоприбулому гостю.

Вони ледь не котилися зо сміху від тих жартів, а найсміливіші ще й вставляли свої п’ять гнабів.

Чорний вершник мовчки слухав глузування, що градом сипалися на нього зусібіч. Йому довелося спинити свого коня, бо шлях йому заступили, і тепер він чекав, коли в цього ошалілого від влади молодика скінчиться запал.

- Хто ти такий, і як посмів привести до столиці цих потворних тварюк? - вів далі дафір.

Усі його дотепи відскакували від незнайомця, як горох від стіни. Вони його зовсім не принижували. Навпаки. Поряд з цим сповненим гордовитої незворушності чоловіком, Ерсей раптом відчув себе блазнем, ладним лише не те, аби забавляти неосвічену публіку.

Тож він раптом розсердився на всіх разом, та найперше на себе. Він  вирішив показати невігласу, кому належить влада в цьому місті.

- Відповідай! Чи ти не знаєш з ким говориш?

- Мене звати Горро Еддар Дорей, - сказав вершник з таким зневажливим видом, що кожне слово, що злітало з його тонких губ здалось ляпасом молодому дафіру.

Ерсей почервонів. Він не звик до такого тону.

- Ти говориш з дафіром трону Східних земель, поганий смерде! - процідив він крізь зуби. Але навіть дізнавшись про високий титул юнака, незнайомець навіть не подумав схилити голову в знак покори. Він споглядав дафіра з  ледь прихованою зневагою.

Цього було достатньо, аби кров скипіла в жилах двадцять шостого спадкоємця. Він вихопив з піхов меча. Його міцна рука звично обхопила інкрустований самоцвітами ефес.

Вістря націлилось на новоявленого Горро Дорея. Воно наблизилось та торкнулось його шиї. На смаглявій шкірі з’явилась маленька ямка, з якої виступила темна крапля крові.

Чорні пси враз вишкірились. Чорне хутро на їх загривках встало дибки. Вони загарчали, готові кинутись на ворога і розірвати його на шмаття, лише чекали дозволу господаря.

- Перед тобою спадкоємець престолу Східних Земель, - тихим, тремтливим від люті голосом, що теж був схожим на гарчання повторив дафір. - Може тебе варто повчити манер?

Ерсей зробив короткий різкий рух мечем і перерізав тасьму зав’язаного на шиї плаща.

 Чорна тканина впала на землю, відкриваючи рідкісної величини кристал, що висів на грудях Горро Дорея. Настільки рідкісної, що натовп охнув, і по його рядах пройшла хвиля перешіптувань: кристал  поступався розміром хіба ребернику самого імператора Східних Земель Адеоніса Сонцеликого.

Це багато про що говорило. Магія - річ недешева. І доступна вона лише обраним.

Дафір відступив здивований і розгублений. Він опустив меча та насупився, розглядаючи кристал. Реберник був повністю заряджений і світився синім сяйвом, готовий до магічної атаки. Він здавався ще більшим та яскравішим на тлі чорного одягу незнайомця.

То ось чому цей дивний незнайомець поводився так зухвало. З таким захистом боятися йому нічого.

Однак, щойно спадкоємець назвав своє ім’я кристал втратив свою силу. Усі наступники трону були захищені від дії магічних кристалів спеціальною захисною магією. Також певний захист мали і їх клеврити  - семеро юнаків, що охороняли спадкоємців  з отроцтва.

 Такий захист могли подарувати лише монахи Сірого Гніздів’я. Так простолюд називав прямовисні скелі над чорною безоднею прірви, що знаходились на північному краю світу. Монастир сірих ченців. Таємниче та зловісне місце, куди нема доступу ні простому люду, ані імператорській знаті.

Дафір не поспішав ховати меча. Його погляд мимоволі опустився на його власний камінь, значно менший за розміром та вже наполовину розряджений.

- Звідки в тебе магічний реберник? - вже по-новому і з ще більшою неприязню розглядаючи незнайомця, запитав він.

- Він належить мені по праву спадкування, - відповів Горро Дорей.

- Покажи дозвіл на нього, - наказав дафір, простягаючи руку вперед і очікуючи беззастережної та негайної покори. Його перше здивування вже пройшло і обличчя знов набуло звичної зверхності.

Горро Дорей деякий час мовчки дивився на дафіра, але потім все ж дістав з-за пазухи невеликий скручений в трубку пергамент.

Ерсей нетерпляче вихопив його з руки Горро Дорея і, розгорнувши, швидко пробіг очима.

- Це не підпис його світлості Адеоніса Сонцеликого, - проговорив Ерсей.

- Так, - відповів Горро. - Він засвідчений його батьком Лаверієм Сонцеликим і дарований моєму покійному дідові - барону Прибережного Краю Оттову Дорею.

- Це ще належить довести! - сказав Ерсей. - Іменем божественної імператорської крові я вилучаю магічний кристал.

І знову нетерпляча рука двадцять шостого спадкоємця престолу простягнулась до новоприбулого гостя столиці.

Тільки цього разу пальці його ледь помітно тремтіли, а в очах блимав жадібний вогник. Це ж треба, яка удача - магічні реберники та ще й такі великі були великою рідкістю. А тут без жодних зусиль з його боку, магічний камінь сам прийшов йому до рук.
Натовп, що зі спраглою цікавістю вслухався в кожне зронене слово, затамував подих в очікуванні.

Навіщо їм цирк та клоуни? На кращу виставу в день Подяки Богам вони навіть не сподівались.