Глава 1

Він з’явився в Сонячному Граї в день вдячності  богам.

Самотній вершник, похмурий, наче ще одна тінь в вечірніх сутінках.

Одягнений в простий чорний одяг без прикрас. Та навіть жодних розпізнавальних знаків на чорнім плащі не мав, як то нашивки з титулом чи емблеми приналежності роду.

Але навіть так він не складав враження простолюдина.  Всі, хто його зустрів того дня казали, що відразу помітили - над ним витала чорна аура.

Щось таке було в його засмаглому сповненому зверхності обличчі, в його яскраво-зелених очах та в самих його рухах, виважених та неспішних.

Найбільше ж жителів міста вразили два величезних пси, що бігли за вершником і щирились на перехожих білими іклами.  

Натовп розступався, містяни з острахом відходили, пропускаючи непроханого гостя, що споглядав на них з висоти верхового сідла.

На головній площі міста було велелюдно й гамірно. День вдячності  - велике свято. Звичай велів зустріти кожного добрим словом, вклонитися, подякувати та просити вибачення.

 Як завжди в цей день люд розважали заїжджі актори та лицедії, що розкинули яскраві шатра та голосно зазивали перехожих.

Чорний вершник вже майже перетнув площу, коли раптом на шляху йому стрілась кавалькада з восьми вершників. Всі як один молоді та ставні, всі одягнені в гаптовані золотом білі накидки.

Один з тих вершників,  красень кров з молоком, зі світлим волоссям  з льоту наблизився до незнайомця майже впритул. І лиш тоді притримав коня.

Страхітливі цербери незваного гостя враз ринулись вперед, вишкіривши ікла, але чоловік у чорному спинив їх різким окриком.

- Це що за дичина? - голосно сказав білявий юнак, об’їжджаючи навколо незнайомця та розглядаючи його з усіх боків.  - А де ж  решта блазнів та шатро з дзвіночкам?

Юнак звертався до сімох своїх клевритів, що супроводжували його того вечора.

- Сподіваюся твої пси вміють стрибати через вогняні кільця. Бо ж тутешній люд не так просто здивувати.

Це говорив  один з числених синів  імператора Східних земель Адеоніса Сонцеликого, двадцять шостий по праву черговості спадкоємець престолу дафір - Ерсей Рогес Валійський.

Його клеврити, що ніколи не цурались розваг, враз підхопили тон і почали сипати дотепами, зубоскалити та потішатись з новоприбулого гостя.

З усіх боків до них посунув ласий до утіх люд. Мандрівні актори,  що прибули до міста, на час лишилися без глядачів і даремно зазивали до себе містян.

Ті нутром відчували, знали, де зараз розгорнеться справжня вистава. Усі ті актори разом узяті, з дресувальниками та танцюристами  не мали жодних шансів проти Ерсея Валійського, що здавна мав славу задираки та не пропускав найменшої можливості вчинити бешкет, бійку чи будь-який ґвалт.