Глава 12

Вранці заспані студенти трапезували в залі гостьової вежі за довгими столами, деякі відверто позіхали, очевидно, ще не оговталися після вчорашнього балу. Викладачі розташувалися за окремим столом і Марвелія полегшено видихнула, коли дізналася, що ректор і гер Варден вже залишили маєток Пармалон. Звісно, попрощалися з сагрірою Лісабеттою та відбули до академії у справах.

— Прикро, Веллі, що на цих канікулах ми не будемо разом і ти не поїдеш зі мною до селища Дверги, — позіхаючи, Зіраїда кволо сьорбала з горнятка гарячий трав’яний напій. Водночас вона встигала грайливо всміхатися сидячому поруч Райсу, який не відходив від стихійниці ні на крок. Схоже, насправді закохався!

Ображений на Марвелію, Вітор навмисно розташувався чимдалі, в бік дівчини не дивився, показово ігнорував, надувши губи. Біля нього умостилася рудокоса Ельза з подругами, які без упину торохкотіли, мов сороки, обговорюючи вчорашнє святкування.

Після трапези студенти та викладачі у супроводі управителя Мартіна поспішали до воріт маєтку, де вже очікували кентаври. Попереду довгоочікувані канікули і омріяний відпочинок! Марвелія також з усіма попрямувала надвір, щоб попрощатися з подругою та Райсом.

— Бувай, Веллі… — Зіраїда сумно зітхнула, дівчата обійнялися, мов рідні сестри. — Насправді я пишаюся тобою! Не кожній так щастить… провести канікули в маєтку Пармалон!  

— Бувай, подруго, гарних канікул, — Марвелія тепло всміхнулася, кутаючись в довгий плащ. За кілька хвилин вже й дивилася услід запряженим кентаврами каретам, які прямували вимощеною бруківкою дорогою в бік міста.

— Стихійнице Марвеліє, на вас чекає Її Стихійність, — звернувся до дівчини стоячий поруч управитель Мартін. — Супроводжуватиму вас до неї, — кахикнувши, кивнув на центральну вежу. — Наша сагріра зазвичай встає зі сходом світила, а зараз годує своїх няугрів, любить вона тварин… Звісно, інколи це роблять слуги, але серед тих няугрів є один здоровенний, Сигізмунд, доволі норовливий! Нікого до себе не підпускає, окрім сагріри, на слуг сичить та кидається, ту скажену тварину усі бояться… — помітно скривився й невдоволено хмикнув.

— Я не боюся няугрів, гере Мартіне, — рішуче мовила дівчина, крокуючи по алеї.

— Дарма, цього звіра варто боятися! — чоловік насупив брови. — Якось накинувся на мене в коридорі палацу й добряче подряпав! Злобна тварюка й доволі злопам’ятна… Мабуть, помстився за те, що не пригостив його пиріжком з м’ясом, але Її Стихійність забороняє давати йому випічку, доволі товстий той няугр, здоровенний! На кухні для нього окремо готують страви, відварне м’ясо та овочі…

«В королівстві навіть про няугрів інколи дбають краще, ніж про людей…» — з цією думкою Марвелія увійшла до просторої кімнати, яка розташовувалася неподалік від розкішних апартаментів сагріри.

Сидячи у м’якому, обшитому зеленим оксамитом кріслі, Лісабетта уважно вивчала якийсь рукопис, а поруч на канапі величаво розвалився доволі великий, рудий няугр, за розміром вдвічі більший за звичайного, дорослого кота. Управитель боязко кахикнув і застиг на порозі, далі йти не наважувався, очевидно, боявся ту тварину. Марвелія з цікавістю зиркнула на доволі дивний інтер’єр кімнати в зеленому кольорі, килим, гобелени на стінах, навіть меблі мали відтінки зеленого.   

— В… ваша Стихійносте, я привів дівчину… — Мартін застиг у проймі дверей.

Помітивши прибулих людей, рудий няугр ворухнув сріблястими вусами, за мить зістрибнув з канапи, але доволі граційно, навіть не зважаючи на надмірну вагу. Пухнастий, у денному світлі шовковисте хутро виблискувало міддю, на кінчиках гострих вух стирчали чорні китиці. Розпушуючи довгий хвіст, няугр повільно наблизився до ніг застиглої Марвелії й напружено, з цікавістю обнюхував чужинку рожевим, вологим носиком. Всупереч очікуванням Мартіна, не сичав і не кидався на дівчину, навпаки, вигнув спину й потерся об її ноги, навіть сагріра відірвала зосереджений погляд від рукопису та здивовано вигнула тонку брову.  

— Цікаво… — пробурмотів управитель. — А ви йому сподобалися… — вже й осмілів та зробив крок вперед, але няугр відразу гучно засичав на чоловіка, випустив гострі, сріблясті кігті та наїжився вздовж хребта довгими голками, які виблискували золотистою магією вогню. Зазвичай ці тварини всотували енергію свого господаря.   

— Гере Мартіне, ви вільний, залиште нас з Марвелією наодинці та скажіть слугам, щоб принесли трав’яний відвар з білим бісквітом, — сагріра владно здійняла підборіддя у властивій їй манері. — Сигізмунде, до мене! — строго звеліла тварині. Хоч як дивно, але той няугр послухався та шикнувши наостанок на наляканого управителя, гордовито розвернувся, попрямував до ніг своєї господині та умостився біля неї на килимі.

Мартін відразу кинувся виконувати наказ сагріри, волів чимдалі опинитися від злобного няугра.

— Сідай, Марвеліє, — жінка кивнула на крісло поруч. — Вельми тішить, що ти сподобалася моєму Сигізмунду, навіть дивно… Зазвичай він не терпить чужих, відразу кидається на них, навіть на слуг, які вже багато років тут працюють… — граційно кінчиками пальців поправила свою високу зачіску. — Кажеш, ти з Нагірського притулку… чула про цей заклад, там доволі сувора дисципліна і це, навіть, мене радує, бо ти не схожа на розбещену, манірну дівицю, звикла до труднощів, — здійнявши цупкий, смарагдовий погляд на Марвелію, уважно її вивчала. — Отже, щодо твоїх обов’язків… — зіщулила очі. — Доглядатимеш мій сад, а саме, відновлюватимеш пошкоджені рослини, також, якщо знадобиться, зцілюватимеш хворих тварин та за моїм бажанням розважатимеш мене бесідою. Твої апартаменти підготували, вони неподалік від моїх. Трапезуватимеш завжди зі мною, виключно у моєму товаристві…

Саме цієї миті відчинилися двері, у приміщення увійшла служниця, поклала на круглий, зелений столик срібну тацю з невеличким чайником з білої порцеляни та двома горнятками, також на тарілці красувався білий, пухкий бісквіт.

— Дякую, — стримано мовила Лісабетта, а служниця наливала у горнятка відвар й боязко зиркала на няугра, який відразу здійнявся на ноги. Загрозливо вигнув дугою спину і наїжився голками, блимнувши круглими очиськами з золотистими райдужками та овальними, чорними зіницями.