Глава 10

— Вітаю, дівчино! Підійди-но до мене, хочу ближче познайомитися з перспективною, юною магинею, — Лісабетта ледь помітно всміхнулася кінчиками яскраво нафарбованих губ. Коли схвильована дівчина на тремтячих ногах наблизилася, сагріра з цікавістю зіщулила смарагдові очі, пильно роздивляючись її. — Отже, твоє ім’я Марвелія… З якого ти роду?

— Я сирота, вихованка Нагірського притулку, — дівчина намагалася відповідати впевнено, навіть здійняла голову й зазирнула сагрірі у вічі. Чомусь гадала, що її походження може негативно вплинути на рішення Лісабетти, але жінка здивовано хмикнула, а Марвелії здалося, що в зелених очах промайнув смуток із проявом співчуття. Можливо, лише здалося?

— Сирота… — задумлива сагріра стиснула губи. — Гаразд, сирота… Хоча дивно… Ти схожа на справжню дворянку, — схилила голову набік, не зводячи з Марвелії напруженого, уважного погляду.

— Дякую… — ледь чутно й розгублено пробурмотіла дівчина.

— Поки немає за що дякувати, Марвеліє… Остаточно вирішуватиму щодо тебе до кінця навчального року, а на зимових канікулах бажаю бачити тебе в своєму маєтку, поки залишишся зі мною. Що ж, магія в тебе сильна, це радує… Якщо зумієш мені догодити, отримаєш гарну роботу й певні привілеї, яких позбавлені безрідні особи. Гере Мартіне! — підвищила голос, звертаючись до управителя. — Нехай на завтра для Марвелії підготують окремі апартаменти, неподалік від моїх. Дівчина залишиться в маєтку Пармалон до кінця канікул.

Навіть такому рішенню Лісабетти Марвелія неабияк зраділа, бо з’явилися проблиски надії на краще життя. Звісно, відчувала, що у владної сагріри важкий характер та гадки не мала, чи зуміє з нею порозумітися, але завжди встигне залишити маєток, насильно ніхто не тримає.

В залі знову залунала музика й урочисте святкування продовжувалося. Після кількох вале та бурхливого дверг-кану Вітор та Райс запропонували Марвелії і Зіраїді трохи прогулятися територією маєтку, подихати свіжим повітрям. Звісно, гостям це дозволялося й чимало студентів попрямували надвір оглянути сад та заповідник. Хоч вечір і огортав довкілля, але маєток Пармалон яскраво сяяв у світлі магічних світильників, які здіймалися на довгих стовпах обабіч численних алей, навіть у верховіттях дерев застигли магічні кульки-світлячки.

Кутаючись в теплі плащі, студенти блукали маєтком, з цікавістю роздивляючись усе навколо. Зіраїда з Райсом попрямувала в бік зеленого саду до білих альтанок, схоже, бажали усамітнитися. Минувши магічний полог, відразу скинули плащі, адже на території саду було доволі тепло.

— Веллі, не бажаєш оглянути заповідник? — крокуючи алеєю, Вітор запитливо здійняв брови. — Там тепло і можемо побути на самоті…

— Ще встигну, бо залишаюся тут, — дівчина задумливо зітхнула у дивному, радісному передчутті. Маєток Пармалон… Чи мріяла колись, що потрапить сюди, ба більше, залишиться погостювати?

— Ти молодчина, Веллі, — Вітор всміхнувся й облизав пересохлі від холоду губи. — Впоралася з магією темних! Навіть старшокурсниці не зуміли, а ти… — раптом зупинився посеред алеї, зазираючи в карі дівочі очі. — Свята Покровителько, яка ж ти вродлива, Веллі… — наблизившись майже впритул, ковзнув долонями по її передпліччях, а дівчина благоговійно завмерла через ці дотики й пронизливо-палаючий погляд Вітора. Доволі красномовним був той погляд… Ясна блакить очей наче душу проймала, хотілося розчинитися, тонути в цих плесах… Вітор повільно нахилився й обережно торкнувся тремтячих губ Марвелії своїми, а вона невпевнено відповідала, бо цілувалася вперше, ось так, по-дорослому, з парубком… Ніжним, трепетним здавався той цілунок, наче подих весняного вітру…

Саме цієї миті захоплені одне одним студенти й гадки не мали, що за ними спостерігав гер Варден. Зачаївшись на одному з широких балконів центральної вежі, мимоволі став свідком поцілунку юних стихійників, чомусь відразу охопило вогняною люттю з гірким присмаком відчаю. Злісно видихнувши, Варден стиснув пальці в кулаки. Марвелія… Невже без тями закохалася в того білявого сина сагріра? Наївна дівчина! Гадає, Вітор з нею одружиться? Сагрір Ладарг ніколи не прийме в свою родину сироту, ніколи! Можливо, для парубка Марвелія лише захоплення, чергова розвага й нехай! Зрештою, розіб’є її серденько, чомусь Варден був в цьому впевнений. Граючи жовнами, не зводив немигаючого погляду з закоханої пари, чоловічу душу неначе безжально шматувало гострими кігтями… Кляті ревнощі!

Перервавши цілунок, Марвелія неохоче відсторонилася, озираючись навкруги. Немов відчувала, що за ними спостерігають, хоча навколо нікого.

— Веллі, невже цілуєшся вперше? — хрипко мовив Вітор, вдивляючись в розчервоніле дівоче обличчя.

— Так, я… — розгублено, зніяковіло опустила голову. — Ніколи…

— А мені приємно, бо я в тебе перший стихійник-цілувальник, — парубок благоговійно всміхався, здмухуючи з чола білосніжні кучері. — Ходи-но, трохи прогуляємося, — узявшись за руки, вони неспішно попрямували далі, в бік саду. І гадки не мали, що Варден невідривно дивився їм услід, а коли пара зникла за товщею дерев, так і залишився нерухомо стояти на балконі. Вже й не зважав на зимовий холод, який немов відображував внутрішній стан. Серце в грудях також заклякло крижаною брилою.

— Веллі, моя дівчинко, пропоную прогулятися до альтанок, саме там можемо усамітнитися… — лагідно промурмотів Вітор, блакить очей спалахнула у шаленому передчутті. — Подаруй мені цю дивовижну ніч, бо я божеволію… жадаю тебе… — раптом зупинився й різким рухом пригорнув до себе оторопілу Марвелію. — Ледь себе стримую… — гарячим подихом обпалював її скроню, торкаючись губами ніжного вушка. — Ти вже геть змерзла, а я тебе добряче зігрію, обіцяю… — хрипко прошепотів, ковзнувши вустами по дівочій вилиці.

Після цих слів Марвелія відразу наче виринула з дивного заціпеніння та відразу відштовхнула парубка.

— За кого ти мене маєш?! — карі очі спалахнули у гніві. — Подарувати тобі ніч?! Ось так, надворі і в альтанці, мов няугри?! Хочеш розважитися, осоромити мене й покинути?!