Глава 9

— Гарно вчора після балу посиділи, — солодко позіхнувши, Зіраїда потягнулася на ліжку. — На щастя, вже канікули і не треба йти на заняття…

— Згодна, — сидячи на своєму ліжку в нічній сорочці, Марвелія задумливо споглядала за вікном зимовий ранок. Світило вже здіймалося в небі та виблискувало променями на товщі білого снігу, який пухкою ковдрою вкривав алеї та сяяв сріблом на гіллі голих дерев.

— Подруго! Ти навіть ель вчора куштувала, голова не болить? — Зіраїда неохоче здійнялася й сіла, кутаючись в ковдру. — А Вітор… він так на тебе дивиться, неначе…

— Неначе що, Зіррі? — Марвелія блимнула карими очима. — Гадаєш, я йому подобаюся?

— А ти що, сліпа? Хіба й сама не відчуваєш? — зіщулившись, Зіррі діловито хмикнула. — Навіть та чванлива Ельза ревнує, суперницю в тобі бачить…

— Ой, Зіррі… — Марвелія скрушно похитала головою, зітхаючи. — Хоч якою неприємною особою не здавалася би та Ельза, але вона донька сагріра, а я… сирота, розумієш? Батьки Вітора ніколи не забажають поріднитися зі мною, навіть якщо я буду найкращою студенткою академії, їхній рід Ладаргів…

— До темряви тих Ладаргів! — завзято випалила Зіраїда, схопила з тумби велике, червоне яблуко й почала його нервово гризти. — Знаєш, подруго, Вітор вже дорослий хлопчик та сам вирішуватиме! І якщо по-справжньому кохає тебе, то…

— То що? — Марвелія іронічно вигнула брову. — Відмовиться заради мене від усього? Піде наперекір батькам?

— Ой, не починай! — подруга показово скривилася, наче скуштувала щось кисле. — Візьми-но, краще, яблучко й погризи, заспокойся! Вчора мої батьки надіслали з маєтку фрукти, це доволі смачні яблука, зимовий сорт… Знаєш, справжнє кохання не знає перешкод, розумієш? А вчора… Райс освідчився мені в коханні, влітку хоче познайомити зі своїми батьками! — замріяно зітхнула, радісно блимнувши очима.

— Невже? Рада за вас! — Марвелія, нарешті, всміхнулася. Звісно, за подругу лише раділа.

— Хоч Райс і не син сагріра, але з доволі заможної родини… — розмірковувала Зіраїда. — Стихійник землі, наші енергії сумісні… І головне, між нами кохання! А тобі, Веллі, не варто опускати руки, зрозумій! Якщо Вітор кохає тебе, все зробить заради вашого спільного майбутнього!

— Мені би бодай крихту твого оптимізму, — задумливо зітхнувши, Марвелія здійнялася на ноги та відчинила шафу з вбраннями. — Завтра бал в маєтку Лісабетти Пармалон… Порадь-но, що мені вдягнути?

— Звісно, цю дивовижну сукню з білого атласу, з золотистими візерунками! Ти в ній наче справжня принцеса! — жуючи яблуко, Зіраїда схопилася з ліжка. — Завтра сяятимеш вродою та засліпиш ту руду, пихату гному Ельзу! Схоже, нашого Вітора вона не цікавить, — задоволено хмикнула, облизнувши губи. — І на її уїдливі слова не зважай, бо магиня вогню тобі заздрить! Чим вона краща за тебе? Не вельми сильна студентка, ледь сесію здала… Ельзу рятує лише те, що вона з роду Фаервіль…  

— Авжеж, така-собі «несуттєва» дрібничка, рід Фаервіль… — застигши біля прочиненої шафи, Марвелія злісно стиснула губи. — Також Ладарги і Фаервілі роками товаришують, не здивуюся, якщо вже й обговорювали перспективи шлюбу Вітора та Ельзи…

— Ой, та вже досить про це! Невже лапки складеш, мов нещасна няугра?! — Зіраїда злісно шпурнула недогризок в смітник. — За кохання і щастя треба боротися! — повчально здійняла вказівний палець. — А ти, Веллі, кохаєш Вітора? — запитливо здійняла брови.

— Кохаю… — Марвелія зніяковіло опустила очі. Про білявого стихійника постійно думала, з нетерпінням чекала на зустрічі з ним. Так, Вітор її перше кохання, щире і чисте… Перше, але чи останнє? Коли буяє юність, в майбутнє завше дивишся з оптимізмом, водночас хапаєшся за радісні миті, які, здається, триватимуть вічність…  

+++

Біля воріт академії очікувало чимало карет, запряжених кремезними кентаврами. Цих загартованих істот геть не лякав зимовий холод, поверх кремезних людських торсів красувалися лише шкіряні жилетки. Проте тепло вдягнені студенти куталися в довгі плащі й вже гуртувалися біля воріт з невеликими валізами, заразом пожвавлено обговорювали майбутній бал в маєтку Пармалон й очікували на викладачів та ректора.

Марвелія вперше в житті подорожувала у справжній кареті. Поруч на сидіннях розташувалися Вітор і Райс, Зіраїда та кілька дівчат умостилися навпроти.

— На щастя, до маєтку Пармолон їхати недовго, лише кілька годин, — мовила усміхнена Мірабель. — Вже доводилося там бувати, справжній палац! — благоговійно зітхнула, роздивляючись у вікні зимові краєвиди.

Маєток Лісабетти Пармалон розташовувався неподалік від столиці Нірбург. Зазвичай заможні особи мешкали за межами міст у власних родових маєтках, насолоджуючись життям без метушні. Кілька десятків карет повільно наближалися до високої, щільної огорожі, зведеної з каменю.

— Наче справжня фортеця… — мимоволі вирвалося в приголомшеної Марвелії, за мурами огорожі вже й виднівся доволі великий замок. Щось схоже дівчина бачила лише в ілюстрованих книгах та гадки не мала, що доведеться споглядати на власні очі таку величну красу! Над білими вежами здіймалися барвисті прапори з зображеннями емблем королівства та роду Пармалонів.

— Її Стихійність Лісабетта мешкає тут сама, якщо не ураховувати слуг, — поважно мовила Мірабель. — Саме вона тут володарка, господиня… — зітхнула з неприхованою заздрістю. — Літній сагрір Пармалон, її законним чоловік, помер кілька років тому, дітей в них немає… Отож, жіночка насолоджується розкішним життям, успадкувала величезні статки і титул…

Цокаючи по бруківці копитами, кентаври повільно зупинялися біля широких кованих воріт, які вже поспішали відчинити метушливі охоронці-слуги. Прибулих гостей зустрічав Мартін, літній управитель маєтку, невисокий на зріст чоловік. Кутаючись в оздоблений хутром, шкіряний плащ, він ввічливо всміхався та відразу повів за собою натовп. Саме для гостей Лісабетта забажала побудувати кілька окремих, доволі просторих веж з численними кімнатами.