Глава 7

Хоч як не бажав Варден бачитися з батьком, але змушений був навідатися до маєтку Остен. Саме там мешкала і його молодша сестра, юна Маїра. Від батьків успадкувала сильну магію води. Дівчинка зростала під суворим наглядом деспотичного батька, альмаїра Вольфреда, але не знала нужди. В Маїри було чимало дорогих суконь та різних іграшок, також Вольфред наймав для неї найкращих гувернанток, але у величезному маєтку почувалася самотньою, суворий батько навіть не дозволяв завести пухнастого няугра, бо ненавидів тварин. Звісно, дівчинка неабияк раділа візитам старшого брата, якого любила всім серцем й чекала на нього, мов на світило.

— Варді! Варді приїхав! — притримуючи пальчиками спідницю пишної сукні з жовтого атласу, стрімголов неслася сходинами вниз до центрального входу, вже за мить кинулася на шию Вардену, який увійшов всередину величезного будинку. Годі й казати, цей будинок справжній замок, зведений з білого каменю. На численних вежах майоріли прапори з емблемами королівства Мілдгард та з гербами роду Остенів. Доглянута територія маєтку простягалася довгими алеями, обабіч яких насаджені акуратні кущики, неподалік від будинку розкинувся густий сад з деревами плодів солодкої морви, а ліворуч дзюркотів мармуровий фонтан.

— Як почуваєшся, моє світило ясне? — чмокнувши сестру в щічку, Варден з ніжністю зазирав в сірі дівочі очі.

— Все добре, але… — раптом насупилася й спохмурніла. — Коли вирвалася на прогулянку селищем, знайшла маленького няугра та принесла сюди, але батько звелів його викинути геть з маєтку, — похнюпившись, скаржилася Вардену. — Він не любить тварин… Бідолашного няугра слуги винесли й викинули за ворота, мені так шкода його! Вже мрію чимшвидше стати повнолітньою та попрямувати на навчання до академії, тут так нудно… — Маїра сумно зітхнула, опустивши голову. Миле личко обрамлювали світлі кучері, а сірі оченята хоч і схожі на батькові, проте в них не відчувалося криги, як в альмаїра, радше тепло покійної матері. — Варді, батько… тобто, Його Стихійність в своєму кабінеті, працює… — мовила боязко, майже пошепки. До батька завжди зверталася «Ваша Ясностихійносте»*, саме так Вольфред вимагав навіть від рідних дітей. — Вже кілька днів чекає на тебе й сердиться… Варді, благаю, залишайся на вечерю й на ночівлю, я так чекала на тебе… — не просила, а дійсно, благала. Воліла товариства рідного брата, який надовго ніколи в маєтку не затримувався.

— Гаразд, залишуся, — стримано кивнувши, всміхнувся до дівчинки. — Лише заради тебе…

Слуга вже повідомив Вольфреду, що до маєтку приїхав Варден. Нетерпляче чекаючи на сина, альмаїр відсунув папери, встав з-за столу та застиг посеред просторого кабінету, заклавши руки за спину. Вольфред був доволі високий на зріст, худорлявий. Довге, русяве волосся зібране в акуратний хвіст і посріблене сивиною, гладке обличчя акуратно поголене, поміж брів й на чолі залягли зморшки. Цупкий, владний погляд сталево-сірих очей відразу зупинився на Вардені, коли той увійшов в кабінет.

— Вітаю, Ваша Ясностихійносте, — холодно мовив син, у присутності суворого альмаїра відразу напружився, хоча намагався виказувати впевненість.  

— Вітаю, Варденгарде. Нарешті прийшов… — стиснувши губи, свердлив поглядом. — Сідай, — кивнув на обшиту білим оксамитом канапу. — Прикро, що нечасто бачу тебе в рідному маєтку, невже жалюгідна кімнатка академії краща за твої апартаменти тут? — запитливо вигнув брову.

— В академії багато справ, часто доводиться залишатися там, — стримано мовив Варден, звісно, брехав, хоча батько й розумів справжню причину. Норовливий, впертий син не бажає його товариства.

— Академія… — в голосі альмаїра відчувалося неприховане невдоволення. — Краще би цікавився придворним життям, політикою… — з сидячого на канапі сина не зводив вивчаючого погляду. — Можливо й цікавишся, чи не так?

— Радше мене цікавлять справи академії, ніж брудні інтриги при дворі, — буркнув Варден й задумливо зіщулився, не розумів, до чого веде батько.

— Отже, брудні інтриги… А мені відомо, що два тижні тому ти навідувався до королівського палацу й зустрічався з Її Величністю, — альмаїр запитливо здійняв брови в очікуванні пояснення щодо цього візиту сина до королеви, волів контролювати кожний його крок. — Чого саме хотіла від тебе королева Аглаека?

— Обговорювали справи академії, зокрема, фінансування закладу з королівської казни, — Варден напружено стиснув щелепи. Не волів казати батькові, що, насправді, королеву Аглаеку непокоїть бажання короля Даргена розв’язати війну з Дверглендом, королівством гномів. Владолюбний, охоплений жадобою король прагне захопити їхні скарби, які ретельно оберігаються в підземних печерах. Як відомо, гноми мешкали саме під землею, хоча деякі представники цієї раси успішно пристосовувалися і на поверхні, навіть в інших королівствах. Їм властива магія землі, але вона була особливою, значно відрізнялася від тієї, якою володіли стихійники-люди. Подейкують, сильні маги-гноми вміють навіть каміння перетворювати на золото, якого в печерах чимало. Але чи це дійсно правда? Король Дарген вірив, що саме так. На засіданнях в палаці деякі альмаїри-радники переконували Його Величність, що з завоюванням печер Двергленда королівство Мілдгард значно збагатиться, також можна полонити кілька магів-гномів та примусити їх перетворювати каміння на золото…

Палким прихильником ініціативи щодо війни був і Вольфред, саме йому належала ця ідея. Звісно, королеву Аглаеку непокоїли наміри правителя, мудра жінка не бажала війни з гномами. Зрештою, чимало стихійників також будуть проти кровопролитної ворожнечі, Її Величність боялася повстання мілдгардців.      

— І це все, Варденгарде? З королевою обговорювали лише справи академії? — звісно, альмаїр не вірив сину. Відчував, що той щось приховує. Невдоволено здійнявши підборіддя, поправив на грудях камзол з синього оксамиту. — Запам’ятай, мені варто довіряти, підкорятися в усьому беззаперечно… І хоч ми й Остени, але в наших жилах тече королівська кров. Якщо завжди будеш на моєму боці, згодом матимемо необмежену владу в Мілдгарді…