Глава 6

— І здалися тобі ті фоліанти? Могла би вже й завтра їх забрати… — глипаючи на засмучену подругу, Зіррі докірливо зітхала. — «Пощастило» же натрапити на гера Вардена!

— Та не кажи… — Марвелія розпачливо махнула рукою, зрештою, шуснула під ковдру й загасила магічний світильник на тумбі, затишну кімнатку відразу огорнуло темрявою. У відчаї воліла розридатися, ледь стримувалася. Невідомо, що більше проймало розпукою, позбавлення виплат на півроку чи образливі слова осоружного Вардена щодо її легковажності… На щастя, хоч влаштувалася на роботу в таверні й матиме монети на гарну сукню, яку згодом придбає для урочистих заходів. Натягнувши ковдру до підборіддя, дівчина злісно стиснула губи із думкою про Вардена, якого встигла зненавидіти всім серцем. Довіку би не бачити тих сталево-сірих очей, в яких відчувала зневагу, принаймні, саме так їй здавалося.

Навчальний тиждень минав швидко. Марвелія неодноразово бачилася в їдальні на перевах між заняттями з Вітором, парубок під час розмов лише насміхався над злобним гером Варденом.

— Не переймайся, Веллі, — заспокоював дівчину. — Мабуть, в нього було важке дитинство, всім відомо, що в гера Вардена деспотичний батько, також і вада з ногою… Та я вже казав тобі, якщо потрібні гроші, можу допомогти…

Марвелія на те лише заперечливо хитала головою, не стане брати у Вітора золоті монети. Ще бракувало, щоб усі вважали її корисливою жебрачкою! Незламна й працьовита дівчина сама в змозі подбати про себе. Ба більше, настали вихідні та вона знову попрямувала до таверни, щоб заробити золоті монети, також і відвідувачі інколи залишали кілька на знак подяки на столі.

Ввечері людей було чимало, здавалося, і яблуку нема де впасти. Спритна Марвелія крутилася, мов білка в колесі, підносячи страви. За одним із великих столів розташувалося гомінке чоловіче товариство, ці відвідувачі голосно реготали й ковтали з кухлів міцний ель, також замовили багато страв. Важко зітхаючи, дівчина носила до них важкі таці з наїдками й сподівалася, що подяка буде щедрою. Неабияк нили руки й ніженьки гуділи від втоми, але вона не нарікала, як кажуть, назвався грибом, лізь у кошик…

Коли Марвелія вкотре вже наблизилася до того столу й поклала тацю з кухлями елю перед чоловіками, котрийсь з них схопив її за рукав сукні.

— Ходи-но до нас, пташечко! — приголомшуючи неприємним реготом, вишкірив криві зуби. Дівчина злісно й налякано відсахнулася зі спробою висмикнути рукав з цупких, засмальцьованих пальців того нахаби, але він грубо схопив Марвелію за зап’ясток. — Гарне пташеня! Гадаєш, так просто втечеш? — товстий чоловік здавався огидним, якийсь зухвалий маг вогню. Хоч не схожий на дворянина, але на ньому було гідне вбрання, можливо, заможний торговець. З-під шкіряного жилету випирав округлий живіт, навколо спітнілої залисини недбало стирчали ріденькі, скуйовджені пасма. Лівицею огладив брудну від їжі бороду й хижо блимнув каламутно-зеленими очиськами у якомусь дикому, шаленому передчутті, а правицею продовжував стискати дівочий зап’ясток. — Крихітко, в мене багато монет! Якщо гарненько розважиш мене, щедро платитиму!

— Для розваг знайдіть собі іншу… — злісно засичала Марвелія і вже поривалася вдатися до захисної магії землі, але ледь стримувалася, бо втратить роботу. Схоже, зухвалий відвідувач це розумів і його дії ставали дедалі нахабнішими. Різко смикнувши налякану дівчину, всадив собі на коліна й під гучний регіт інших чоловіків притиснув до себе та почав обмацувати округлі груди. Звісно, Марвелія відчайдушно пручалася, намагаючись вивільнитися, на жаль, на допомогу ніхто не поспішав. Мабуть, в таверні це звичне явище, ба більше, якщо відвідувач заможний, йому дозволялося чимало… І що такого? Помацає та й відпустить, зрештою, залишиться задоволеним та прийде до таверни іще… Як кажуть, клієнт завжди правий.

— Ось і спіймав тебе в сильце, пташко! — охоплений хіттю чоловік не випускав бідолаху з рук, ще й обслинив брудними губами її скроню. — Тридцять монет за ніч, влаштовує? — прохрипів їй на вухо.

— Відпустіть негайно! Що ви собі дозволяєте?! — у відчаї кричала Марвелія, на очах проступили сльози, ніхто ж не заступиться! Зо всіх сил пручалася й смикалася, а коли у люті зуміла вкусити нахабу за руку, той лише гаркнув та різко стиснув на її потилиці коси.

— Норовлива, але це розпалює! Мабуть, і в ліжку така кусюча! — не вгамовувався чоловік, правицею ковзнув під виріз дівочої сукні.

— Облиш її, — раптом позаду пролунав хрипкий голос. Товстий відвідувач різко обернувся й гнівно витріщився на високу постать у чорному плащі, з-під капюшону загрозливо блимнули сталево-сірі очі незнайомця.

— Що тобі треба?! Не бачиш, що розважаюся?! — гаркнув чоловік, але, зрештою, випустив з рук тремтячу Марвелію. Вона відразу схопилася на ноги й застигла у жаху, споглядаючи перед собою не будь-кого, а самого гера Вардена! — Ти мені заважаєш! — продовжував обурено хрипіти відвідувач та здійнявся з-за столу, очиська у гніві наливалися кров’ю. — Це моя дівка, вона мені сподобалася! — з брудних від їжі пальців здійнявся спалах магії вогню, але Варден відразу обрушив на нахабу водяний стовп та загасив полум’я. Рудокосий, захмелілий чоловік напружено зиркнув на руки Вардена і помітив на одному з пальців перстень з родовим гербом Остенів. Так, цей шляхетний рід стихійників води відомий в усьому королівстві. — Г…гере, пробачте… я не хотів… — здавалося, вмить протверезів, витріщивши налякано очі. — Це ж просто якась дівка… — не встиг договорити, бо черговим проявом магії Варден заморозив наскрізь промоклого чоловіка, вкриваючи дрібними кристаликами льоду, які виблискували навіть на бороді. Звісно, заморозив не на смерть, хоча нещасний помітно посинів й застиг, ледь рухаючи пальцями. Чоловічий регіт за столом відразу ущух, в таверні повисла напружена тиша, адже за цим дійством спостерігали всі присутні, навіть гном Джек налякано зачаївся біля стіни.

— Що ви тут робите, Марвеліє? — процідив крізь зуби Варден й правицею стягнув з голови чорний капюшон. — Хіба тут місце для студентів академії? — нестерпно проймав сталевим поглядом.