Глава 4

Напружений навчальний тиждень пролетів швидко, із настанням вихідних студенти полегшено видихнули, попереду дводенний відпочинок.

— Веллі, нарешті вихідні! Не хочеш погуляти столицею, Нірбург дивовижне місто! — Зіррі з запалом діставала з шафи свої вбрання й кидала їх на ліжко, варто визначитися, в якій сукні гулятиме. Раптом про щось задумалася й різко обернулася до подруги. — В крамницях міста придбаємо для тебе нову сукню, і не смій заперечувати! Золотих монет в мене вистачить на це, хочу зробити тобі подарунок…

— Гаразд, дякую, я поверну гроші, — Веллі ствердно кивнула, не воліла гуляти містом в своєму лахмітті. — Заразом і роботу пошукаю…

— Ти вперта, мов гнома! — сердито надувши круглі, рум’яні щоки, Зіррі діловито уперла руки в боки. — Як собі хочеш, але сукню для тебе сьогодні купимо!

Місто Нірбург дійсно здавалося Марвелії дивовижним, у теплу пору року потопало в зелені крислатих дерев. Столиця рясніла кам’яними будинками в кілька поверхів із дерев’яними дахами, дороги й алеї вимощені акуратною, сірою бруківкою. На центральній прощі дзюркотіли численні фонтани, поряд зеленів мальовничій парк, а неподалік простягалася алея з крамницями. В одній з них дівчата придбали для Марвелії новеньку сукню з тонкого, коричневого сукна, оздоблену жовтими воланами. Звісно, вбрання не урочисте, радше повсякденне, але дівчина тішилася і цьому, вже не ходитиме в одязі з латками, мов жебрачка.

— Для урочистих заходів згодом придбаєш щось іще, — Зіррі неабияк раділа, що догодила подрузі. Щедрою була дівчина, з добрим серцем. Подумки співчувала сироті, хоча цього не виказувала.

— Я віддячу, обіцяю, — в карих очах Марвелії сяяла невимовна радість, коли роздивлялася себе у новенькій сукні в дзеркалі крамниці. — А зараз піду шукати роботу, ти зі мною? — запитливо зиркнула на усміхнену подругу, яка приміряла рожевий капелюшок з атласними стрічками.

— Авжеж! Мені ж цікаво, куди саме тікатимеш від мене у вихідні! — зрештою, Зіррі дістала шкіряний гаманець та простягнула торговцю монети. — Капелюшок гарний, я беру!

Марвелії сьогодні щастило. У невеличкій, затишній таверні «Ситий гном» їй запропонували роботу. Власником цього закладу виявився справжній гном на ім’я Джек, повненький і низенький на зріст, червонощокий, із густими, рудими бровами та пишною, кучерявою борідкою. Вдягнений зручно й доволі охайно, поверх зеленої сорочки красувався коричневий жилет, а на ногах шкіряні штанці й черевики з загостреними носками. Уважно роздивляючись Марвелію, хитро зіщулив сірі очі та відразу запросив дівчат у свій невеличкий кабінет поблизу кухні.

— У вихідні в нас багато відвідувачів, в таверні нема де яблуку впасти, — Джек стягнув з голови коричневий капелюх-циліндр й запропонував дівчатам сісти на канапу біля обшитої деревом стіни. — Працівників інколи бракує… — зітхнувши, опустився в крісло навпроти й нервово почесав залисину на голові, обрамлену рудими кучерями. — Отже, Веллі, ти студентка і сирота, розумію, розумію… — задумливо бурмотів під ніс. — Підноситимеш до столів страви, інколи допомагатимеш на кухні та з прибиранням…

— Я згодна, роботи не боюся! — з запалом вигукнула дівчина.

— Але… за робочий день платитиму десять золотих монет, більше не дам, не зможу… — Джек скрушно й показово зітхнув. — Хоч заклад і мій, але сплачую за оренду землі, також податки в королівську казну… — мовив таким голосом, наче щойно хтось близький помер. Усім відомо, що гноми доволі скупі й ощадливі, кожну монету рахують. — Але харчуватимешся за рахунок мого закладу, а їжа в нас смачна! Запечене м’ясо, котлетки, салати, а супи такі, що навіть знатні особи сюди навідуються на обід, бо готуємо цю страву за особливим рецептом, своєрідна «родзинка» закладу!

— Гаразд, хай буде десять монет, — Веллі ствердно кивнула, та в очах сидячої поруч Зіррі вловила невдоволення. Хай там як, але навіть і такому заробітку раділа, і десять монет вважала кругленькою сумою, в житті стільки не мала! Саме її новеньке вбрання стільки й коштувало, що ж, денний заробіток поверне подрузі.

— Отже, домовилися! — гном радісно плеснув в долоні. — Завтра зранку чекаю на тебе, Марвеліє, а зараз, мої любі, пригощу вас рожевим елем та тістечками з кремом!

Коли після частування Джека дівчата покинули таверну й попрямували вулицями столиці, Зіррі відразу почала обурюватися.

— Десять монет за цілий день?! Це мало, Веллі! Ті гноми такі наглі й скупі, не могла поторгуватися з ним?! Випросити більше? Недарма ніхто не любить гномів! До прикладу, той Джек… Сидів би у своїх печерах, але припхався в Мілдгард! Кажуть, в королівстві гномів, Двергленді, важко заснувати власну справу, конкуренція велика, а податки…

— Зіррі, я погодилася, досить! — буркнула Марвелія. — І десять монет мене влаштовує!

— Наївна ти, подруго, краще би вже зайнялася тоді благодійністю! — не вгамовувалася Зіраїда. Зрештою, дівчата попрямували на площу до фонтанів, де біля строкатих наметів в одного з торговців придбали прохолодний ягідний морс, відомий на весь Мілдгард своїм вишуканим, неповторним смаком. Куштуючи зі склянок цей напій, розташувалися на кованих лавках і за довгою бесідою вже й незчулися, як місто Нірбург огорнули сутінки. Вздовж вулиць спалахували ліхтарі, а біля фонтанів — кольорові магічні світильники, осяюючи струмені води.

— Столиця… краса! — захоплено милувалася Зіраїда вечірнім містом. — Але варто повертатися до академії, а йти так далеко, ніженьки втомилися!

— Та ще кілька вулиць, Зіррі, — радісна Марвелія геть не почувалася втомленою, на відміну від подруги.

— Ой, не дійду вже, — Зіррі сповільнила крок. — Скористаємося послугами кентавра й швидко дістанемося академії.

Кремезні кентаври з чоловічими тулубами та кінськими копитами спостерігалися майже на кожній вулиці, вони в королівстві вважалися звичним транспортом, інколи й тягли важкі підводи та карети. Ці істоти розумні, як і люди, але магією не володіли, мешкали в окремих поселеннях на околицях міст, де гуртувалися табунами.