Глава 2

— Вітаю з початком навчального року, шановні стихійники й стихійниці! — за високою, білою трибуною стояв літній, худорлявий чоловік в елегантному костюмі з коричневого оксамиту. Темні, посріблені сивиною коси зачесані назад, акуратна борідка йому личила. Цупким поглядом карих очей окинув притихлих присутніх. — Я гер Івас, ректор Мілдгардської Академії Стихій. Сподіваюся, з правилами закладу та розкладом ви вже ознайомилися, — промовляв стримано, з притаманною йому строгістю.

Біля трибуни у кріслах розташувалися декани чотирьох факультетів, також якийсь молодий на вигляд чоловік у темно-синьому костюмі. Стискаючи пальцями інкрустовану самоцвітами, різьблену дерев’яну палицю, він невідривно проймав притихлих студентів ясним поглядом сірих очей. Довгі, прямі русяво-попелясті коси зібрані в тугий хвіст, його суворе обличчя навіть на відстані здавалося Марвелії вродливим. Прямий ніс, чітко окреслені губи й акуратна, світла щетина.

— А зараз надаю слово голові студентської спілки, геру Варденгарду! — завершивши гучну промову, ректор кивнув до того молодого чоловіка, який мовчки здійнявся з крісла й покрокував до трибуни. Доволі високий на зріст, худорлявий, але помітно кульгав, спираючись на свою палицю. Очевидно, мав якусь ваду ноги.

— Варденгард з роду Остенів, син альмаїра* Вольфреда… — прошепотіла до Марвелії Зіррі. — Нарешті побачила його на власні очі, ось він який… — схоже, дівчина добре обізнана щодо знатних родів королівства.

— Цікаво, що в нього з ногою? Чому з палицею? — Веллі запитливо округлила очі, не зводячи погляду з високої постаті стоячого за трибуною чоловіка.

— Ой, різне пліткують, правди не знаю, — подруга знизила плечима. — Кажуть, постраждав від магії темних і ніхто не зумів зцілити… Загадкова особа… один з найсильніших стихійників води в королівстві… Хоч і з роду Остенів, але, насправді, племінник нашого короля, бо його батько Вольфред син однієї з фавориток нині покійного…

— Дівчата, тихіше! — шикнув до подруг хтось зі студентів, Зіраїда враз здригнулася й замовкла.

— Вітаю, стихійники й стихійниці! Я гер Варден, голова студентської спілки, заразом і заступник ректора, гера Іваса, — в тиші зали хрипко відлунював низький, владний голос, чомусь пронизливий погляд сірих очей був спрямований саме на Марвелію та Зіраїду, наче чоловік зумів почути їхні перешіптування. — З будь-яких організаційних чи побутових питань ви можете звернутися до мене, — продовжував невідривно дивитися на застиглих подруг. — Якщо саме зараз є якісь запитання, прошу!

Сидячий у передніх рядах Вітор сміливо здійняв руку і поцікавився щодо вихідних, а саме, чи можна протягом цих днів покидати територію закладу.

— Звісно, ви ж не у в’язниці, — холодно мовив Варден, здавалося, на його похмурому, суворому обличчі ніколи не сяяла посмішка. Чи вміє цей чоловік посміхатися? Погляд навіть на відстані огортав кригою, викликаючи благоговійний страх. 

— Свята Покровителько, чому він на нас так витріщився? — боязко прошепотіла Марвелія до подруги. — Наче ми чимось завинили…

— Можливо, ви щось хочете запитати, чорнява стихійнице? — простягнувши правицю, Варден вказав пальцем саме на Марвелію, до неї враз обернулися всі присутні в залі студенти. Через таку надмірну й несподівану увагу дівчина нервово ковтнула слину й зашарілася, заперечливо хитаючи головою. — Встаньте, коли я з вами розмовляю!

В приміщенні повисла напружена тиша. Повільно здійнявшись на ватяні ноги, Марвелія помітно тремтіла. І чому причепився саме до неї? Зрештою, не хотіла бути схожою на наляканого няугра*, яким, насправді, почувалася. Воліла цієї миті провалитися крізь землю, та хоч у безодню до духів темряви, адже сірий погляд Вардена навіть на відстані проймав тисячами голок…

— Хотіла поцікавитися щодо харчування в академії, — раптом навіть несподівано для себе випалила дівчина перше, що спало на думку. — Чи годують тут чимось іще, окрім каші й хліба? — звісно, її геть це не хвилювало, лише воліла бодай щось запитати й заразом задовольнити цікавість Зіррі, яка любить гарно поїсти. Після такого запитання хтось в залі пирснув зі сміху, студенти почали пожвавлено перешіптуватися.

— Здається, лише це цікавить ту гному-ненажеру! — голосно й зневажливо буркнула у передніх рядах рудокоса Ельза, а сидячий біля неї Вітор лише всміхнувся, зацікавлено обернувшись до стоячої позаду Марвелії. Здається, таке запитання дівчини розвеселило юнака.

— В раціоні страв закладу є м’ясо, салати, також запечена риба й різноманітні десерти, — Варден раптом кахикнув, губи скривилися у ледь помітній посмішці, але за мить обличчя знову стало суворим, як зазвичай. Стримував раптові емоції, які мимоволі викликала ця дивна стихійниця. — Голодна смерть нашим студентам не загрожує, ще ніхто не скаржився, — сірими очиськами проймав дівочу душу. — Гаразд, сідайте, стихійнице. І надалі, під час загального зібрання не варто перешіптуватися з подругами, якщо є запитання, треба говорити вголос, звертатися особисто до мене й не пліткувати, мов торговки на ярмарку.

Марвелія повільно опустилася на лавку, почуваючись осоромленою. Якщо й виникнуть наболілі питання, цей чоловік буде останнім, до кого звертатиметься по допомогу! Та ні, ніколи до нього не звернеться, навіть якщо доведеться Святій Покровительці Альмірі віддати душу! Варто його сторонитися, триматися якнайдалі!

«Сильний маг води? Та він зухвалий, пихатий альмаїр!» — опустивши голову, розчервоніла від сорому дівчина нервово смикала пальцями свою спідницю.

— Не сподівалася від тебе, Веллі, — Зіррі тихо гигикнула. — Але тішить, що в закладі годують м’ясом і десертами…

Після завершення зібрання студенти полегшено видихнули й жваво покидали приміщення, прямуючи до їдальні на обід. Схоже, Варден правду сказав щодо харчування. У просторій залі їдальні вздовж стін на тацях красувалися різноманітні апетитні страви, до яких зголодніла Зіррі вже й кинулася з великою тарілкою… Так, і м’ясо тут, і риба, салати… В розгубленої Марвелії розбігалися очі, в притулку ніколи так не годували!