Глава 1

— Мене зараховано! Зараховано до академії! — не стримуючи шалених емоцій радості, Марвелія стрибала біля прямокутної колони, на якій спалахували червоним сяйвом імена зарахованих до закладу абітурієнтів. У довжелезному переліку сяяло і її ім’я, «Марвелія», виведене акуратними, заокругленими літерами… Байдуже, що без прізвища, без належності до знатного роду, дівчина щойно покинула сиротинець в селищі Нагір, впевнено прямуючи у невідомість. Хто саме її батьки? Марвелія і гадки не мала. Літня управителька притулку якось розповіла, що вранці біля воріт знайшли у кошику немовля, дівчинку, яка мирно спала посеред блакитних квітів марвелій. Схоже, хтось підкинув дитя, а батьків не знайшли. Як виявилося, в дівчинки потужний дар стихійниці землі, її вирішили назвати Марвелією, як і ті непримітні квіточки, якими рясніло королівство Мілдгард.

Зараховано… Отже, здійснилася заповітна мрія, дівчина навчатиметься в доволі престижній Мілдгардській Академії Стихій! Звісно, потужний магічний потенціал Марвелії не залишився поза увагою приймальної комісії закладу, також і важкі іспити склала успішно, бо довго, наполегливо готувалася до вступу.

— Чого стрибаєш, мов кварга*? Бачу, тебе також зараховано, як і мене! — хтось плеснув Марвелію по плечу й вона обернулася, споглядаючи пишнотілу дівчину з русявими кучерями. — Я Зіраїда, стихійниця води, можна просто Зіррі, — грайливо блиснула сірими очима. Поправивши синю, довгу сукню, оздоблену білими воланами, здмухнула з чола густі кучері й привітно всміхнулася, демонструючи ямочки на округлих щічках.

— А я Марвелія… Веллі, — мовила у відповідь дівчина, притискаючи до себе пошарпану торбину. У порівнянні з іншими абітурієнтами, які скупчилися біля колони, вигляд мала простецький, бо звідки в сирітки гарне вбрання? Вдягнена у сіру, потерту сукню, на ліктях помітні латки, Зіррі відразу окинула її вивчаючим, зацікавленим поглядом.

— І звідки ти приїхала до столиці, Веллі? Зважаючи на зовнішність, стихійниця землі, — діловито констатувала Зіраїда, уважно роздивляючись Марвелію. Так, магам землі притаманні темні коси і карі, або чорні очі. Густе волосся Веллі заплела в тугу, довгу косу, а юне дівоче обличчя й без макіяжу сяяло вродою. Зазвичай дівчата підкреслювали очі косметикою, але в Марвелії вони й так виразні, мов великі, темні самоцвіти, обрамлені густими, чорними віями.   

— З селища Нагір, сирота я з Нагірського притулку, вже й не сподівалася, що потраплю сюди на навчання! — Марвелія задоволено хмикнула, схоже, не соромилася свого походження.

— То ти в нас… магиня-сирітка? — в погляді Зіррі промайнуло співчуття. — А я також з села, в моїх батьків невеличкий маєток в прикордонному селищі Дверги…

— Розступіться! Поставали тут, мов гноми! — рішуче розштовхуючи натовп, до колони наблизився впевненою ходою високий, статний блондин. Труснувши шевелюрою білосніжних кучерів, напруженим поглядом блакитних очей вивчав перелік імен, які спалахували на тлі чорної колони, зрештою, полегшено й радісно видихнув. — Зараховано… — гордовито споглядав і своє ім’я «Вітор Ладарг». Задоволено хмикнувши, поправив на широких грудях камзол з синього оксамиту, розшитий сріблястими візерунками. — Авжеж, порадую батьків…

— Вітор Ладарг, син сагріра*… — розгублено, благоговійно пробурмотіла вголос Зіррі, не приховуючи здивування. Цей шляхетний рід Ладаргів, відомих стихійників повітря знали всі в королівстві!

Іронічно здійнявши брову, Вітор окинув зверхнім поглядом заціпенілу Зіррі, мимохідь зацікавлено зиркнув на вродливу Марвелію, якій, здавалося, геть байдуже до титулів поважних осіб, але годі й казати, цей молодий Ладарг доволі вродливий! Збентежена дівчина мимоволі зашарілася, коли поглядом зустрілася з ясно-блакитними очима Вітора.

«Навіть не мрій про нього, Веллі… Він поважний, заможний сагрір, а ти сирітка з притулку…» — тихо зітхнувши, дівчина опустила голову.

Гордовито здійнявши підборіддя, Вітор задоволено хмикнув та попрямував геть, здавалося, байдуже йому до вродливих стихійниць-абітурієнток, які провели парубка зацікавленими поглядами.

Зіррі і Веллі поселили разом в невеликій кімнаті окремого корпусу, який мав назву «дівчача вежа», саме там мешкали студентки протягом періоду навчання. Для парубків була також окрема «парубоча вежа».

Старовинні споруди академії звели з каменю багато століть тому, коли до влади в королівстві Мілдгард прийшли представники роду Нір. Центральний корпус для навчання розташовувався посередині і являв собою величезну квадратну споруду, оточену численними вежами, які сполучені з цим корпусом довгими переходами-коридорами. Саме там містилася їдальня, також бібліотека й кабінети викладачів.

— Не така вже й погана наша кімнатка, Веллі, — з цікавість оглядаючи своє тимчасове помешкання, Зіррі стягнула з плеча торбину й поклала на одне з вузьких ліжок. — Звісно, ми не багатійки, тому нас і поселили на останньому поверсі «дівчачої вежі», — задумливо зітхнула, глипаючи на два окремих ліжка, дерев’яну шафу й два невеликих стола біля вікон.

— Згодна, — Веллі задоволено всміхнулася, після притулку ця кімнатка здавалася їй щонайменше апартаментами королеви, навіть вузенькому ліжку зраділа, мов дитина, бо в сиротинці доводилося спати на набитому соломою мішку. У холодну пору року розтоплювали пічку і дітлахи боролися за тепле місце біля тієї пічки, підсовуючи до неї мішки для спання. Годі й казати, Марвелія зростала у доволі суворих умовах.

Усім студентам академії видали однакову форму, Марвелія з благоговійним трепетом роздивлялася строгу, білосніжну блузку з круглим комірцем, строгу жилетку з простої, чорної тканини й довгу спідничку, також потішило й нове взуття, лаковані черевички на широких підборах. Вже й не зважала на подругу Зіррі, яка невдоволено надула пухкі губи, натягуючи на себе це вбрання. Звісно, звикла до гарних, яскравих суконь, а студенткам на заняття не дозволялося навіть вдягати прикраси.

— Свята Покровителько… невже доведеться завжди в цьому ходити? — злісно нарікала Зіррі, глипаючи на себе у настінне дзеркало. — Веллі, ти готова? В нас за кілька хвилин зібрання в центральному корпусі! — нервово поралася із зачіскою, розчісуючи гребінцем густі кучері. — Цікаво, як тут годують? Якщо лише каші й хліб, то я збожеволію! Моя матінка завжди випікає смачні пиріжки з м’ясом, ще кілька залишилося в торбині… — схоже, повненька Зіррі любила гарно поїсти, а Марвелія зраділа би й каші з хлібом, бо в притулку ця їжа звична.