Глава 36: Драконяче невдоволення та несподіваний виклик

— Дивися, куди йдеш! — люто прошипіла Іда, поспіхом ховаючи краватка у кишеню.

Дерек, у якого на обличчі ще секунду тому було написане бажання перепрошувати, розгубився від такої реакції. Але теж не залишився в боргу.

— Це ти дивись, — похмуро буркнув він.

— Це ти на мене налетів!

— Треба було відійти з дороги.

Вони люто зиркнули один на одного і гордовито розійшлися у протилежні боки.

Чудово. А я через них без сніданку залишилася. І ще з нерозв’язаною задачкою підвищеної складності: чи спрацювала печатка Іди на Дерека? І які будуть наслідки?

Уф. Мені б зі своїми проблемами розібратися, а я за чужі переживаю! Але ж це я допомагала Іді… Відмахнутися від почуття відповідальності було непросто.

Шум і невелика суперечка привернули увагу Леона. Я буквально потилицею відчула його пронизливий погляд. В повітрі запахло драконячим невдоволенням. Як я це зрозуміла? Наче якимось чином зчитала його емоції. Найяскравішим було роздратування.

Знаючи, що Леон сидів за столом не один, я вирішила не обертатися, ніби взагалі його не помітила, і гордо попрямувала до столу сусідок. На щастя, я саме помітила, де вони сиділи.

— Дайте щось пожувати, — попросила я, плюхнувшись поруч.

Дівчата без зайвих запитань підсунули мені тарілку каші й сунули в руки пиріжок із м’ясом.

— Що сталося? — занепокоєно запитала Ліра, вдивляючись у моє обличчя.

— Дерек стався.

— Леон не зводить з тебе очей, — поділилася своїм спостереженням Ліва.

— Ага, — підтакнула Ліра. — Просто пожирає поглядом!

— Це просто зв’язок, — прошепотіла я, з якоїсь причини відчуваючи внутрішнє незадоволення з цього приводу.

Наче мене раптом почав засмучувати той факт, що його увага до мене була лише наслідком мітки істинних, і нічим більше.

Поки я активно працювала щелепами, невимушено озирнулася до столу, де сидів Леон зі своєю вертихвісткою. Дівчини вже не було, а дракон у похмурому настрої поглинав свій сніданок. Хм, невже серцеїда обламали?
У їдальні пролунав перший дзвінок до занять. Студенти поспіхом доїдали свій сніданок, збирали таці й вирушали гризти граніт магії. На виході староста мого факультету повідомив, що мене бажає бачити лорд-ректор.

Серце пішло в п’яти. В голові миттєво промайнули можливі причини, через які мене могли викликати до кабінету глави академії. І жодна з них мені не подобалася.

Я дійшла до приймальні ректора й, зібравшись із духом, постукала у двері.

— Заходьте.

Я несміливо зайшла всередину, готуючись до того, що зараз мене будуть відчитувати. За щось.

— Присядьте, студентко Азарес, — добродушно запропонував лорд-ректор. — Я багато про вас чув.

— Поганого? — зітхнувши, уточнила я.

— Що? — брови ректора злетіли вгору. — Та ні, що ви. Лише хороше. Викладачі дуже високо вас оцінюють. Навіть моя племінниця висловлювалася про вас украй схвально.

Мене наче всього повітря позбавили. Я розслабила плечі й зручніше вмостилася в кріслі.

— Я вважаю, що такий магічний потенціал потрібно заохочувати, — із посмішкою підсумував ректор.

Ох, невже попереду маячить стипендія? Прощавай, нав’язане заручення! Прощавай, Зак!

— Я хотів би обговорити можливість вашої стипендії з іншими своїми колегами. Заздалегідь нічого не обіцяю, мені ще потрібно отримати схвалення Його Величності. Але шанси дуже високі.

— Дякую! — щиро подякувала я.

— Поки що зарано, — відмахнувся ректор. — Але не втрачайте вашої цілеспрямованості, студентко Азарес.
 

Я поспішила до виходу, щоб не запізнитися на другий дзвінок, але вже біля самих дверей різко обернулася.

— Пане ректоре, можна запитання?

— Звичайно.

— А чому ви поставили мене і студента Леона Драг-онфолла в одну пару для навчального проєкту? Просто у нас з ним різні підходи до навчання і магії…

Лорд-ректор подивився на мене здивовано.

— Так він сам попросив.

Я завмерла на місці, не в змозі повірити своїм вухам.

— Сам попросив? — перепитала я, намагаючись не видати свого шоку.

Лорд-ректор кивнув:

— Так, студент Драг-онфолл особисто звернувся з проханням призначити вас у його пару для навчального проєкту. Сказав, що ви — талановита магиня й він хоче працювати саме з вами.

Ось тобі й маєш! Це що, жарт? Леон, який завжди виглядав так, ніби я йому остогидла одним своїм існуванням, РАПТОМ захотів працювати зі мною? Що він задумав?

Я розгублено кивнула:

— Зрозуміло... Дякую за відповідь, пане ректоре.

— Не варто, — добродушно усміхнувся він. — А тепер поспішайте на заняття, студентко Азарес.

Я поспішила до дверей, але в голові бушував справжній шторм думок.

Леон сам попросив зробити мене своєю напарницею. Але навіщо?