Глава 11

Зведена з каменю в’язниця являла собою окрему вежу з кількома вузькими вікнами, ця похмура будівля розташовувалася неподалік від палацу. Застигши в чагарниках, охоплений відчаєм та страхом за доньку, Вілард споглядав охоронців, які тягли Марвелію в бік вежі для в’язнів. Попереду впевнено крокував Дорваґ, його висока постать навіть у пітьмі виокремлювалася посеред інших. Як же болісно щемило серце в грудях альмаїра, присягнув собі, що неодмінно визволить доньку навіть ціною власного життя. Ще й перед подорожжю до Ілігарда вислухав гнівне повідомлення від Лісабетти, адже вона геть не в захваті від того, що Марвелія погодилася на це небезпечне завдання королеви. Проте, добре знала, якщо донька щось надумала, не відступиться від свого.

— Що, крихітко, гарні апартаменти? — знущально хмикнувши, Дорваґ штовхнув Марвелію в спину, примушуючи увійти до задушливої камери кам’яної в’язниці. — Звикла до розкошів? Авжеж, ось тобі «розкоші»! Затишні апартаменти зі щурами… — схоже, він не відав про важке минуле своєї полонянки, про перебування в сиротинці та про те, що її нічим вже не налякати, не здивувати. — Радій, що це окрема камера, адже міг і поселити тебе зі злочинцями, які неабияк зголодніли за жіночим тілом… — жестом звелів охоронцям залишатися за ґратованими дверима та різко зачинив їх зсередини, блокуючи магічним пологом. — Як я вже казав, завжди звик отримувати бажане… — зловісно посміхаючись, загрозливо насувався скелею, а Марвелія у липкому жаху позадкувала до стіни. Якою ж огидною здавалася та зухвала посмішка негідника, у світлі єдиної лампадки його очі хижо блимнули у дикому, шаленому передчутті…

Нажахана стихійниця усвідомлювала, що не зуміє чинити опір. Руки за спиною скуті магічними кайданами і наразі вона лише немічна, безпорадна жінка, яка не скористається своєю магію з метою самозахисту, звісно, навіть не спроможна вдаватися до заклинання втрати свідомості, яке врятувало в палаці від домагань цього осоружного стихійника.

Дорваґ наближався повільно, показово облизуючи губи, наче смакував кожну мить своєї ницої перемоги. Як же тішила самолюбство ця вседозволеність! Почувався хижаком, який у дикому запалі загнав свою жертву в пастку.

— Скажи, навіщо твоя дорогоцінна королева послала тебе на вірну смерть? — Дорваґ кінчиками пальців торкнувся жіночої вилиці, споглядаючи з насолодою в плесах темних очей приреченість. — Можливо, щось іще хочеш мені розповісти про наміри своєї королеви? Як же невчасно ви з Вілардом втрутилися в мої справи, нейтралізували кристал… — зіщуливши крижані очі, виморожував поглядом, а Марвелія гидливо труснула головою, воліючи позбутися липких дотиків негідника. Так, можливо краще смерть, ніж така наруга, але з думкою про крихітне життя, яке пульсувало під серцем, воліла жити… Жити навіть попри те, що цей покидьок отримає своє. Тіло стерпить, хоч і душа розриватиметься на шматки.

Огладивши ніжну шию, Дорваґ ковзнув долонею під виріз сукні, щосили стиснув пружні груди Марвелії та водночас лівицею похапцем розстібав широкий пояс своїх шкіряних штанів. Схопивши за коси молоду Остен, переможно зазирнув їй у вічі та різким рухом змусив опуститися навколішки.

— Зараз ти мене втішатимеш, крихітко, не обіцяю бути ніжним, як тоді, в палаці… — прохрипів Дорваґ у звірячому прояві хіті. Марно Марвелія пручалася у спробі вирватися з цупкого захвату, марно кричала й кликала на допомогу… Ніхто не стане захищати, не позбавить від принизливої, жорстокої наруги! Руки скуті, магію заблоковано, лише спалахами роздиралася душа, а по щоках скочувалися гіркі сльози власної безпорадності.

Раптом в двері хтось гучно постукав. Дорваґ завмер та невдоволено, злісно гаркнув, вивільняючи коси своєї полонянки, Марвелія скочила на ноги та різко відсахнулася від ненависного кривдника.

Неохоче розблокувавши магічний полог, Дорваґ впустив захеканого охоронця.

— Ваша Ясностихійносте, Його Величність бажає негайно вас бачити! — боязко випалив розчервонілий стихійник. — Короля вже повідомили про інцидент у храмі, Його Величність Айзур терміново збирає радників на засідання, також воліє почути і ваші пояснення…

— Як же невчасно… — процідив крізь зуби Дорваґ, нервово застібаючи пояс. — Гаразд, за кілька хвилин буду в тронній залі… — злісно видихнувши, глипнув на Марвелію, а вона цієї миті подумки дякувала Святій Покровительці, що перервалися ці жахливі тортури. — А до тебе, моя люба, навідаюся завтра вранці, адже неабияк втомився… — обдарувавши заціпенілу магиню красномовним, хижим поглядом, поспішно покинув в’язницю.

Після того, як гучно клацнув дверний замок, Марвелія видихнула з невимовним полегшенням. Озираючись довкола, споглядала набитий соломою матрац, який лежав на кам’яній підлозі. Для полонених навіть ліжка не передбачалося. Поруч з тим засмальцьованим, брудним матрацом спостерігалася дерев’яна миска з кількома скибками черствого хлібу й глечик з водою.

Опустившись навпочіпки, Марвелія схилилася над глечиком, бо неабияк мучила спрага. На жаль, руки скуті за спиною, як же бути? Розпачливо зітхаючи, вона зазирала у ємність з водою та гадки не мала, як же отримати жаданий ковток, також не завадило би і поїсти, адже крихітка в утробі голодна.

Раптом альмаїра помітила на животі спалахи синіх іскор, а вода з глечика почала здійматися краплинами у повітря та сама прямувала до пересохлих губ. Звісно, кайдани на зап’ястках блокували саме магію землі та ніяк не впливали на ненароджене дитя, яке володіло магією води. А воно, крихітне, бажало їсти і пити, заразом рятуючи і свою матір!

Поступово втамувавши спрагу, Марвелія у подиві витріщилася на скибочку хлібу, яка зависла в повітрі. Знову постаралося турботливе дитя! Відкусивши шматок, почала поспішно жувати ту скудну їжу та дякувала Покровительці навіть за це. Мимоволі пригадався сиротинець, де саме хліб рятував від голоду. Саме цієї миті минуле не жахало, а ось майбутнє… Вранці знову з’явиться Дорваґ та, зрештою, отримає своє. А потім суд, вирок ілігардського короля і смерть за наругу над святинею. Чомусь вже й не сподівалася, що бодай хтось врятує, лише жевріла примарна надія на батька, на щастя, він зумів втекти.