Глава 10

У вечірніх сутінках столичний ілігардський храм вражав величчю. Високу, квадратну будівлю з білого мармуру оточували витесані колони, у численних вузьких вікнах сяяли магічні світильники-лампадки, очевидно, жерці збиралися на вечірнє богослужіння. Саме зараз двері храму були відчинені для всіх бажаючих вшанувати Покровительку Альміру, до будівлі прибували також і столичні мешканці.

Карета Віларда зупинилася неподалік, альмаїр звелів кентавру чекати й простягнув йому мішечок з золотими монетами. Поспішно натягнувши поверх одягу вбрання жерців, Марвелія з батьком вислизнули надвір. На стихійниках красувалися білі плащі, оздоблені сріблястими візерунками, руки приховували сині рукавиці, а на голови вдягнули широкі капюшони, ховаючи обличчя.

Примкнувши до купки жерців, Вілард з донькою наблизилися до храму, альмаїр подумки активував певні заклинання, які тимчасово маскували їхню магію.

— Варто дочекатися завершення богослужіння, після цього відразу діятимемо, — напружено прошепотів до Марвелії. Саме цієї миті вони стояли поміж жерців, які вишикувалися уздовж стіни неподалік від статуї Покровительки. Біля ніг цієї статуї знаходився кришталевий вівтар, на якому виблискував Кристал Землі. Потужна святиня, Марвелія навіть на відстані відчувала дивну магію, якою насичений кристал. Шкода, що доведеться ту енергію нейтралізувати, але гірше, якщо її забере Дорваґ та скористається, втілюючи свої ниці задуми.

Верховний жрець, вбраний у сліпучо-срібну мантію, нерухомо застиг біля вівтаря. Здійнявши долоні над кристалом, гучно промовляв слова молитви до Покровительки, а натовп у храмі завмер та уважно слухав, хтось пошепки молився. Можливо, Марвелія би також разом з усіма вимолювала душевний спокій та милувалася величчю храму, але думки линули геть у іншому напрямку, варто зосередитися на завданні. Ховаючи обличчя за широким капюшоном, вона опустила голову й лише інколи благоговійно глипала на численні магічні світильники-кулі, які осяювали приміщення та подумки просила пробачення в Покровительки Альмаїри, бо доведеться осквернити святиню.

Після завершення богослужіння натовп поступово розходився, а мовчазні жерці неспішно блукали храмом і гасили світильники, лише кілька сяяло біля вівтаря. Кристал Землі поки залишався на місці, зазвичай на ніч його забирав верховний жрець до сховища, бо іншим заборонено торкатися цієї святині.

Вілард з донькою зачаїлися біля стіни та в напруженому очікуванні глипали на жерців, які поступово розходилися, прямуючи до своїх келій-кімнат. Що ж, поки усе йде згідно з планом. Зрештою, альмаїр з донькою залишилися самі, з’явилося кілька дорогоцінних хвилин… Наблизившись до кристала, Вілард потужним заклинанням нейтралізував захисний полог, утворений навколо святині та кивком покликав дівчину. Марвелія не забарилася, відразу підійшла, кінчиками пальців благоговійно торкнулася кристала та почала промовляти потрібні заклинання, які вивчила заздалегідь. Недарма королева обрала для цього завдання саме альмаїра з донькою, адже магія землі в цих стихійників доволі потужна, можливо, хтось інший би й не впорався.

Торкаючись святині, Вілард швидко бурмотів складні заклинання, а заціпеніла Марвелія у подиві споглядала кристал, оповитий зеленими іскрами. Та вже за мить те сяйво почало згасати й святиня поступово перетворилася на звичайний кришталь, очевидно, маги впоралися з завданням королеви.

Видихнувши з невимовним полегшенням, альмаїр схопив доньку за руку та поспіхом потягнув до виходу з храму, варто тікати й негайно, доки верховний жрець ще не встиг заблокувати вхід магічним пологом. 

Раптом двері з гуркотом розчахнулися, в приміщення увірвався розлючений Дорваґ, а слідом за ним чимало охоронців.

— Стійте, де стоїте! — зревів ілігардець, його дикий погляд навіть на відстані проймав обпікаючим гнівом.

— Свята Покровителько… — пробурмотіла у жаху Марвелія, а Вілард різко потягнув її за руку в протилежному до виходу напрямку. Він вже встиг вивчити план храму, розташування приміщень та таємних виходів, проте усвідомлював, що вже так просто не зуміють втекти, адже до зали для богослужінь з іншого боку поспішали жерці, стихійники опинилися в справжній пастці.

— Дакаре руїнус агварте! — відчайдушно зревів Вілард і за мить потужною хвилею своєї магії пробив у стіні велику діру. Звісно, не бажав вдаватися до руйнівних заклинань, ба більше, в храмі, але зараз думав лише про порятунок. Нажахана Марвелія також не скупилася на заклинання, затримуючи охоронців і жерців цупкими лозинами. Стискаючи зап’ясток доньки, Вілард кинувся до зруйнованої стіни і вже за мить обоє би опинилися надворі, але…

— Марадіс ретуніаре! — гучним, потужним заклинанням Дорваґ висмикнув Марвелію в альмаїра, нажахану дівчину щодуху відкинуло назад та потягло в бік ілігардця.

— Батьку! — скрикнула вона у відчаї, гепнувшись біля ніг ненависного Дорваґа.

Опинившись надворі, Вілард у розпачі кинувся до зруйнованої стіни, щоб допомогти доньці, але несподівано зіштовхнувся з магічним пологом, яким ілігардці відразу заблокували діру.

— Нехай тікає, так навіть краще! — крикнув Дорваґ до охоронців, бо вони вже поспішали надвір, щоб переслідувати альмаїра. — Яка несподівана, доленосна зустріч, дівко… — процідивши крізь зуби, маг правицею схопив Марвелію за плащ, піднімаючи на ноги, мов шкідливого няугра. За мить зірвав з неї той плащ жерця й шпурнув на кам’яну підлогу, з ненавистю та диким передчуттям зазираючи в налякані дівочі очі. — Шкода, не встиг… Зуміли нейтралізувати кристал… — сичав, мов змій, спопеляючи поглядом. — Я так довго готувався до цього, а ви… Гаразд, доведеться вдаватися до радикальних дій… Чи хоч відомо тобі, дівко, що буде за осквернення святині?! — болісно вп’явся пальцями в тремтячі плечі Марвелії. — Авжеж, суворе покарання! Та лише від мене залежить те покарання, зрозуміла? — щосили оскаженіло труснув її, мов ляльку. — А наразі… вдягніть на неї магічні кайдани! — гаркнув до охоронців.