Глава 9

Коли з-за обрію замерехтів світанок, осяюючи довкілля золотисто-багряними спалахами, з боку палацу відбула карета, у якій на м’яких сидіннях розташувалися задумливі стихіники, Вілард з донькою.

— Звісно, моя дівчинко, я не в захваті від того, що ти погодилася на це завдання Її Величності, — насупивши брови, альмаїр скрушно зітхнув. — Що ж, варто ретельно обміркувати наші дії. Королева заздалегідь подбала, щоб для нас підготували вбрання жерців храму, у які ми перевдягнемося. Також мені відомо кілька заклинань, які ненадовго маскуватимуть нашу магію, це й допоможе непомітно проникнути в храм. І вже там варто буде діяти обережно і швидко…

Стиснувши напружено губи, Марвелія уважно слухала батька, який у подробицях описував свій план. Якщо все пройде гладко, то стихійники впораються швидко, можливо, за день. Та якщо в храмі виявлять чужинців, то не уникнути жорстокого покарання, бо ілігардці не погладять по голівці тих, хто наважився торкатися їхньої святині. Геть не радувало те, що король Айзур сліпо довіряє своєму брату, а Дорваґ в Ілігарді доволі впливова особа. Не дивно, якщо має власних шпигунів та прибічників, в цьому Вілард не сумнівався, як і королева Аглаека. Якщо Марвелію з батьком викриють у храмі, то важко буде пояснити королю Айзуру справжню мету цього вчинку, ще й Дорваґ обставить це діло так, наче мілдгардці мали намір заподіяти шкоду. Що ж, завдання дійсно небезпечне!

Подорож до Ілігарда зайняла два дні, Віларду з донькою довелося ночувати у заїжджому дворі, де мали можливість ситно повечеряти. Розташувавшись за столом затишної таверни, альмаїр задумливо споглядав Марвелію, яка поглинала їжу зі звірячим апетитом.

— Наче вдень гарно пообідали, чомусь раніше не помічав, що моя донька любить смачно поїсти, — зіщуливши темні очі, Вілард задумливо всміхнувся кінчиками губ. — Таке враження, що тебе довго морили голодом… Звісно, здоровий апетит, це добре…

— Батьку, я просто сильно зголодніла! — буркнула стихійниця, але спостережливий маг відразу помітив якесь дивне занепокоєння доньки. Опустивши погляд, вона наче щось приховувала. Та чи можливо бодай щось приховати від мудрого, досвідченого мага? Сидячи навпроти Марвелії, він заплющив повіки, зосереджуючись на спалахах її внутрішньої енергії, серед яких із утроби виблискували яскраво-сині, чужорідні… магія води? За мить Віларда ошелешила причина, донька приховує, що при надії!

— Марвеліє, дівчинко… — витріщившись на стихійницю, він судорожно видихнув у тривозі. Якби раніше знав, не дозволив би доньці погоджуватися на це завдання! — Чому ти не сказала, що під серцем носиш дитя?

Ковтаючи сік, Марвелія аж поперхнулася. Хіба від батька щось приховаєш? Розгублено кліпаючи очима, лише приречено зітхнула.

— Батьку… Поки не хотіла нікому про це розповідати! Благаю, нехай це залишиться таємницею… — мовила жалібно, мов дитина. — Бо якщо гер Остен дізнається, то забере в мене…

— Гаразд, я все зрозумів, — насупивши брови, альмаїр свердлив доньку немигаючим, тривожним поглядом. — Я можу зрозуміти твої наміри приховати цю дитину від гера Вардена, але навіщо тоді погодилася їхати зі мною до Ілігарда? Наражатимеш на небезпеку не лише себе, ти хоч це усвідомлюєш?

— Батьку, ми впораємося! — Марвелія заспокійливо торкнулася чоловічої руки, зазираючи в рідні очі. — І відступати вже пізно, я ж пообіцяла Її Величності!

— Знаєш, моя люба, колись вже одна відома нам особа приховала від мене дитя… — із невимовним докором згадав Лісабетту та її таємницю. — І через те мовчання стільки було втрачено часу! Можливо, у іншому разі я би раніше знайшов тебе та визнав своєю донькою, і життя би твоє склалося інакше…

— На все воля Покровительки, — Марвелія з ніжністю огладила пальцями широку долоню Віларда. — І я ні про що не шкодую, про важке минуле, яке навчило мене долати труднощі…

— Можливо… Але я би волів повернути час і все виправити, змінити! — альмаїр задумливо споглядав відблиски на своєму кухлі з елем. — А тобі раджу не повторювати моїх помилок. У палаці розмовляв з гером Варденом, він бажає, щоб ти повернулася до нього, а я…

— У жодному разі! — із згадкою про чоловіка, Марвелія здригнулася, в плесах очей помітно спалахнув гнів. — Не пробачу йому!

— Ти ще надто молода, запальна стихійниця, — Вілард скрушно похитав головою. — Подумай про сина, про це ще ненароджене дитя, яке носиш під серцем! А гер Варден… Він дійсно шкодує, що так з тобою вчинив, запевняю тебе, як чоловік…

— Авжеж, шкодує! — уїдливо хмикнувши, Марвелія за власною образою приховувала роздираючий біль. — Мала вже з ним розмову… Не вірить мені, вважає зрадницею! Скажіть, як жити без довіри у шлюбі? Як щодня дивитися в очі чоловіку і бачити там несправедливий докір, безпідставну зневагу й відстороненість? Як здолати цю крижану прірву невіри? — нервово змахнула сльозину, яка скочувалася по щоці.

— Гаразд, моя Веллі, я поки мовчатиму, а ти сама вирішуй. Ще матимеш час усе добре обміркувати, але наразі мене хвилює твоя безпека… Знаєш, інколи ти нагадуєш мене в молодості, коли я, не роздумуючи, з головою поринав у різні авантюри, не зважаючи на наслідки…

+++

Після чергового, напруженого засідання радників-альмаїрів, Варден крокував коридорами палацу до приймальної зали королеви, адже слуга повідомив, що Її Величність бажає з ним побесідувати. Зазвичай розмови з монаршою особою доволі довгі, отож, сьогодні вже не повернеться до свого маєтку. І хоч там чимало невідкладних справ, але рідна домівка знову огортатиме болючою порожнечею. Марвелія… Чому ж така вперта, норовлива? Чому не хоче визнати свою слабкість і поразку, адже він, Варден, пробачив їй ту зраду? Так, оскаженів, коли побачив магічний відбиток, прогнав, але ж вона заслужила! Вже вкотре уява малювала кохану в ліжку з Дорваґом, вже вкотре захлинався роздираючим болем через те, що ілігардець торкався її, пестив, цілував… Хоч і волів пробачити, проте, зранене зрадою серце не зцілить жодна магія.