Глава 7

Сидячи за столом у своєму кабінеті, Варден скляними очима споглядав численні пергаменти зі звітами, а за кригою вдаваної стриманості вирували роздираючі емоції, шматуючи душу гострими лезами. Після відбуття дружини маєток Остен неначе охопило порожнечею, яка також болем озивалася і в серці мага. Похмура атмосфера панувала скрізь, це навіть відчувалося в докірливих поглядах мовчазних слуг, а насуплена управителька Маргарита відверто ігнорувала свого господаря, навіть ввічливо відмовилася з ним трапезувати, мовляв, неабияк заклопотана у справах та вже встигла поспіхом поїсти на кухні. Малий Двейн також ходив похнюплений, замість прогулянок з дітлахами усамітнювався в своїй кімнаті, навіть не дошкуляв витівками. На щастя, хоч сестра Вардена, Маїра, гостювала під час літніх канікул в ілігардському маєтку своєї подруги та наразі не відала щодо прикрощів подружжя Остенів. Воно поки й на краще, адже у іншому випадку вже би примчала та мучила брата численними нотаціями й докорами… Таке складалося враження, що усі на боці Марвелії, хоч гер Варден і вважав її зрадницею.

Виринаючи з важких роздумів, маг здригнувся, коли рипнули двері кабінету та на порозі з’явився малий Двейн.

— Батьку, — похмурий хлопчик рішуче увійшов в приміщення, хоча зазвичай ніколи не відволікав вельми зайнятого альмаїра. — Хочу з вами поговорити…

— Слухаю, Двейне, — насупившись, Варден напружено зіщулився, споглядаючи понурого сина.

— Навіщо ви прогнали матінку? — хлопчик розпачливо й докірливо блимнув на батька темними оченятами. — Я підслухав розмову служниць на кухні, всі лише говорять про це! — рішучості й запалу маленького мага можна було лише позаздрити, адже ладний захищати найдорожчу в світі людину, свою матір. — Вона когось скривдила?! Нізащо в це не повірю, нізащо! — відчайдушно стиснув пальчики в кулаки. — Вона щось зробила погане?

— Так, зробила… — холодно мовив Варден, свердлячи поглядом сина. — Ти ще надто малий для пояснень, згодом і сам усе зрозумієш, — важко зітхнувши, він повільно піднявся з-за столу. — А зараз йди до своєї кімнати, незабаром вечеря…

— Не хочу вечеряти! — малий закопилив губу й тупнув ніжкою, виказуючи непослух. — Поверніть мою матінку! — в плесах дитячих очей блиснули сльози. — Як же я без неї житиму?!

— Що за непокора, Двейне?! — мага охопило розпачливим гнівом. — Негайно йди до своєї кімнати, не заважай працювати! — гаркнув, не стримуючи емоцій. Можливо, в іншому випадку ніколи би так не поводився, та нерви геть на межі. Хай там як, але й сам мимоволі усвідомлював, що це не життя без Марвелії, а якесь буденно-жалюгідне існування…

— У вас немає серця! Ви черствий! Я вас не люблю! — скрикнув малий в запалі й відчаї, не стримуючи сліз. Оторопілий після таких слів Варден не встиг нічого й сказати, бо Двейн вискочив з кабінету та помчав коридорами геть.

— Двейне! — оскаженіло гаркнув услід альмаїр, проте за мить болісно здригнулося чоловіче серце. Пригадалося власне дитинство, коли й сам виказував непокору своєму батькові-тирану, Вольфреду Остену, нерідко захищаючи сестру від його несправедливого гніву й покарань, а заради нині покійної матері ладний був і життя віддати… Невже саме зараз Двейн бачить в ньому не рідну людину, а жорстокого тирана? Варден повторює помилки свого батька? Опановуючи буревій роздираючих емоцій, він вирішив спокійно побесідувати з сином під час вечері. Варто помиритися, навіть вибачитися перед малим! Перед сном неодмінно розповідатиме йому казочку, хоча і гадки не мав, яку саме, бо зазвичай це робила Марвелія… Гаразд, щось вигадуватиме. Також завтра придбає для сина в крамниці іграшкові підводи з кентаврами, які пересуваються за допомогою магії, Двейн давно мріяв про ці іграшки!

Коли Варден увійшов до трапезної зали, слуги вже накрили на стіл. Якось незвично вечеряти самому, управителька знову не з’явилася, сподівався, хоч син потішить своєю присутністю. Зазвичай охоче приходив вчасно, але саме зараз, очевидно, не поспішав. Схоже, образився! Гаразд, треба послати за Двейном когось зі слуг…

— Гере Вардене! — до зали стрімко увійшла захекана Маргарита, нервово поправляючи білу хустину на голові. — Гер Двейн… він десь зник! В дитячій його немає, я звеліла слугам обшукати маєток… Кажуть, бачили його надворі…

— Як… зник?! — стривожений Остен схопився на ноги та щодуху помчав до дитячої. Щоб активувати пошукову магію, знадобиться будь-яка річ Двейна, бажано, щось з одягу. Зминаючи пальцями дитячий плащ, Варден подумки зосередився на потоках магічного сліду, хоча у страху за сина неабияк тремтіли руки й серце навіжено калатало в грудях… Сам винний! Не варто було гарчати на хлопчика, без Марвелії геть не міг дати йому ради! Таке враження, що з її відсутністю навколо все руйнується та пішло шкереберть.

Стискаючи у руках плащ, Варден вихором помчав надвір, а слідом за ним поспішали стривожена, налякана управителька, кілька слуг та нянька Адалі, яка була і гувернанткою Двейна. Звісно, саме Адалі тремтіла у жаху, мов няугр, бо повинна була слідкувати за малим непосидою. Вона завжди сумлінно виконувала свої обов’язки та гадки не мала, що хлопчику збреде на думку кудись тікати, ба більше, ввечері. Вже й гадала, що Його Ясностихійність обрушить на неї гнів і Адалі втратить роботу! Прикро, бо до малого бешкетника вже встигла звикнути й прикипіти серцем…

Потоки магічного сліду простягалися алеями до воріт маєтку, у вечірній темряві довелося скористатися світильниками, які слуги несли в руках, освітлюючи шлях. Минувши ворота, Варден швидко крокував в бік невеличкого гаю, що розкинувся неподалік від селища. Потоки сліду поступово посилювалися, очевидно, малий перебував десь неподалік.

Варден кинувся до чагарників, адже поміж них мерехтіло світло невеличкої лампадки. Зітхнувши з невимовним полегшенням, він опустився навпочіпки біля сина, який мирно спав у траві на підстеленій вовняній ковдрі. Поряд з хлопчиком лежала торбина з харчами, очевидно, планував втекти з маєтку, але куди?