Глава 6

— Це нечувано, яке нахабство! Альмаїр Дорваґ ніколи мені не подобався! — не стримуючи емоцій, загорлала у гніві королева Аглаека. Величаво розвалившись на м’якій канапі у своєму будуарі, злісно поглинала кремові тістечка, які красувалися перед нею на срібній таці, на журнальному столику. Навпроти монаршої особи напружено застигли сидячі у кріслах Віларди та понура Марвелія із опухлими повіками та розчервонілими від сліз очима. Усю ніч молода Остен гірко ридала, навіть заспокійливі заклинання не допомагали. Схоже, зрештою, закінчилися ті сльози, а на душі зяяла болюча порожнеча.

— Дівчинко, чому ти не розповіла мені ще в палаці, що ілігардець домагався тебе? — Аглаека свердлила знічену Марвелію блакиттю палаючого погляду. — Варто було відразу розповісти, не приховувати! Його вчинок я сприйматиму, як особисту образу! Ти ж не якась дівка з вулиці, а титулована особа, альмаїра! Своєю огидною поведінкою гер Дорваґ виказав зневагу до моїх підлеглих, до мого королівства! — в жіночих очах спалахували сріблясті іскри магії повітря, схоже, Аглаека ледь стримувала свій гнів після того, як вислухала розповідь прибулих гостей.

— Ваша Величносте, я… приховала це, бо бажала уникнути брудних пліток, скандалу… — боязко виправдовувалася Марвелія, винувато опустивши голову. Хтозна, можливо варто було усе розповісти відразу? Вже й шкодувала, що змовчала, але хотіла, як краще.

— Моя люба, якщо ти часта гостя при дворі, зрештою, не уникнути пліток, — докірливо мовила королева. — Ба більше, всі пліткуватимуть про ваше розлучення з гером Остеном і про твою подружню зраду! Хіба це краще? — злісно видихнувши, вже вкотре схопила тістечко та проковтнула. В знервованої Аглаеки лише дужче посилювався апетит, який і без того доволі звірячий. За спиною челядь пліткувала, що Її Величність у двері не влізе, якщо продовжуватиме стільки їсти, звісно, в очі королеві це ніхто не скаже, ховаючи думки за фальшивими посмішками й компліментами.

— Ваша Величносте, особисто мене непокоїть наявність магічного відбитка, який у листі Дорваґа, — помітно хвилюючись, Лісабетта нервово ковтала рожевий ель. — Звідки ж він узявся, той злощасний відбиток?

— Мене це також хвилює, — стиснувши губи, Двейн Вілард задумливо зіщулився. — Як запевняє моя донька, вона не зраджувала…

— Неодмінно все з’ясую! — нервово хмикнувши, королева проковтнула тістечко й видала гучну відрижку. Інколи в присутності близьких людей геть не зважала на гарні манери, почуваючись вільно. — Особисто розмовлятиму з гером Остеном, також кортить подивитися на той відбиток! Звелю, щоб узяв з собою того листа… — рука монаршої особи знову потягнулася до таці з солодощами. — Веллі, моя крихітко, чомусь вірю тобі, ти чиста душею, не схожа на брехливу зрадницю, хоча… Навіть якби й дозволила собі цю слабкість, то що з того? — задумливо зітхнула, пригадуючи заразом своїх численних фаворитів. — І чому альмаїр Остен такий принциповий, впертий? Усім при дворі відомо, який він ревнивець! На жаль, законодавство Мілдгарда змінити не можу і той упертюх має право позбавити тебе, Веллі, сина! Звісно, у випадку, якщо доведе у Верховному Суді подружню зраду, прикро… — схоже, навіть королеву обурювали закони Мілдгарда, запроваджені чоловіками. — Наразі, моя Веллі, раджу тобі заспокоїтися, бодай трохи розвіятися та не гризти себе! Ліссі! — владно перевела погляд на задумливу альмаїру Лісабетту. — Подбай про душевний спокій своєї доньки! Можливо, нехай поїде кудись, щоб відволіктися від важких думок, а ви з альмаїром Вілардом поки залишайтеся в палаці…

— Гаразд, Ваша Величносте, — Лісабетта ствердно кивнула й серцем відчувала, що королева має рацію, адже доньці не завадить невеличка подорож.

+++

Неабияк пригнічена Марвелія й сама не бажала залишатися в палаці, де усе нагадувало про жахливий випадок з Дорваґом, вже геть не тішила оточуюча розкіш і помпезність. Крокуючи коридорами до своїх гостьових апартаментів, несподівано зіштовхнулася з подружжям Ладаргів, а саме, з Вітором та Ельзою, яка помітно розповніла після народження двох доньок. Очевидно, Ладарги також приїхали на бал.

— Веллі! Ой, вибачайте, Ваша Ясностихійносте! — уїдливо вигукнула Ельза, вдавано посміхаючись. На стихійниці красувалася доволі пишна, золотиста сукня і навіть тугий корсет не приховував товсту талію, жодне вбрання вже не замаскує повної фігури. — Приїхали з батьками? А де загубили вашого чоловіка, гера Вардена? — обмахуючись віялом, глузливо й зловтішно зіщулила зелені очі, очевидно, брудні плітки поширювалися блискавично, здебільшого, поміж челяді. Схоже, хтось вже з маєтку Остенів повідомив слугам з інших маєтків про чвари між подружжям, також і Ладарги про це дізналися. Хоч Ельзу і радували негаразди Марвелії, якій неабияк заздрила ще зі студентських років, але Вітор дивився на молоду Остен зі співчуттям. Відчайдушно переконував себе, що з Марвелією залишилися друзями, але ще досі серце здригалася із трепетом у її присутності, не зникли ті давні почуття, жевріючи вогниками симпатії. На відміну від розповнілої дружини, Веллі лише розквітла у своїй вроді, з сирітки, якою була колись, перетворилася на справжню шляхетну особу! Не дружина, а мрія! Невже дійсно зрадила Вардена? Можливо, той буркотливий няугр заслуговує на те?

— Вітаю, геро Марвеліє, — мовивши стримано, Вітор ввічливо, тепло всміхнувся, в блакиті очей засяяла ніжність, яку Ельза не могла не помітити та відразу злісно насупила руді брови. 

— Вітаю, — поспішно кивнувши, Марвелія обдарувала Ладаргів натягнутою посмішкою. Якщо присутність Вітора не обтяжувала й не гнітила, то Ельза неабияк дратувала. Рудокоса стихійниця не упустить нагоди вколоти словесною шпилькою. — Даруйте, але поспішаю! За годину вирушаю в дорогу, до селища Дверги, поїду в гості до Зіррі з Райсом, давно вже не бачилися…

— Вітання їм від нас з Ельзою! — зітхнувши, Вітор глипнув услід Остен, яка стрімко попрямувала далі, а Ельза злісно підібгала губи, ще досі в глибинах серця неприємно кололи ревнощі, адже пам’ятала, що її чоловік кохав Марвелію ще зі студентських років.