Глава 5

Неймовірно болючим, найгіршим за все на світі було прощання з малим Двейном. Ледь стримуючи сльози розпуки, Марвелія міцно притиснула до грудей сина, відчайдушно цілуючи його щічки.

Надворі вже сутеніло, біля воріт очікувала запряжена кентаврами карета, мовчазні й понурі слуги завантажували валізи з речами, а поруч застигла насуплена управителька Маргарита, якій геть не подобалося те, що відбувалося. Звісно, ніхто не бажав прощатися з молодою, доброю серцем господинею навіть не зважаючи на те, що зрадила чоловіку. Хтось в це дійсно вірив, а хтось вважав, що наклеп.

— Матусю, знову якісь термінові справи? — хлопчик сумно глипав на заплакану матір темними оченятами. — А коли повернешся? Ти що, плакала?

— Так, плакала, бо не хочу з тобою розставатися, але обставини змушують, — Марвелія намагалася заспокійливо всміхнутися, хоче серце в грудях роздирало пазурами. — Державні справи, мій любий… Обіцяю, у вихідні неодмінно побачимося в маєтку бабусі Лісабетти, — саме туди попрямує, до люблячих батьків. Зараз, як ніколи, бажала їхньої підтримки та порад. І хто ж іще захищатиме в цьому світі? Хоч як важко, проте Вардена вирішила остаточно викреслити зі свого життя.

— Гаразд, матінко, я чекатиму! — із смутком в очах Двейн закопилив губу та гірко зітхнув, неохоче відсторонюючись від матері, а вона цієї миті почувалася так, наче від серця відривають шматок.

— Бувайте, геро Марвеліє, — понуро мовила Маргарита, насуплюючи руді брови. — Можливо, гер Варден з часом вгамує свій гнів… — мовила тихо, щоб Двейн не почув. — Передумає… Не схвалюю його рішення. А я вірю, що згодом ви повернетеся до нашого маєтку, як же без вас? — в смарагдових очах суворої жінки зрадницьки блиснули сльози. Та що вдієш? Накази альмаїра Остена не обговорюються.

Застигши біля широкого вікна, Варден відсунув портьєру та споглядав карету, яка у вечірніх сутінках рушила з місця. Стиснувши пальці в кулаки, волів кричати, ревіти, мов зранений звір, адже серце наче палало у вогні, болісними тортурами шматували численні протиріччя. Ось він, красномовний доказ подружньої зради, той клятий магічний відбиток! Факти - вперта річ... Якби Дорваґ отримав бажане силою, то відбиток показав би це, проте, зважаючи на сплетіння потоків, Марвелія дарувала любощі тому ілігардцю за власним бажанням... Та чому дружина не зізнається, усе заперечує? Також приховала, що Дорваґ навідувався до її покоїв… Звісно, цього покидька ще викликатиме на дуель, не стерпить такої образи, приниження, глузування!

За мить карета з Марвелією зникла в темряві околиць, а Варден почувався, наче вийняли душу й спустошили, позбавляючи сенсу життя… Ні, зраду не варто пробачати! Якось житиме без своєї Веллі, хоча яке це життя? Жалюгідне існування! Жодна магія не позбавить сердечних мук, лише час є вправним цілителем.

+++

Сидячи за столом у м’яких, обшитих червоним оксамитом кріслах, Віларди неспішно трапезували в маєтку Пармалон, обговорюючи справи королівства. Після одруження з Двейном Вілардом, Лісабетта відразу отримала титул альмаїри, який був вищим за титул сагріри. Звісно, стала дружиною альмаїра! І ніхто вже не завадить літньому подружжю насолоджуватися щастям, на яке заслужили, долаючи життєві труднощі.

— Ваша Ясностихійносте! — за звичкою управитель Мартін звернувся саме до Лісабетти, але за мить нервово кахикнув і перевів погляд на Віларда. — В… ваша Ясностихійносте… Вибачайте, що перериваю трапезу, але… Щойно прибула ваша донька, Її Ясностихійність Марвелія Остен!

— Наша Веллі? — Лісабетта здивовано глипнула на Віларда. — У таку пізню пору? Сама прибула? Негайно запросіть її сюди, гере Мартіне! — несподіваний візит доньки ошелешив, адже без попередження вона ніколи не з’являлася. Серце альмаїри здригнулось у тривозі, очевидно, щось трапилося.

Коли до зали увійшла бліда й заплакана Марвелія, Лісабетта відразу схопилася на ноги, також підвівся і Двейн Вілард, який відразу насупився, споглядаючи тремтячу, знічену доньку.

— Моя дівчинко! — стрімко наблизившись до доньки, альмаїра напружено вдивлялася в її обличчя й скляні, застиглі очі. — Що трапилось?!

— Варден… він прогнав мене, звинувачує у зраді… — за мить плечі Марвелії здригнулися й стихійниця гірко розридалася, а розгублена Лісабетта відразу пригорнула її до грудей, неначе втішала мале, скривджене дитя.

— Як… прогнав? Та як посмів?! — смарагдові очі матері блиснули гнівом. — Сідай-но за стіл, усе нам розповіси… Тільки не плач, благаю! Жодний чоловік не вартує бодай однієї твоєї сльозини!

Повільно опустившись у крісло, Марвелія скрушно зітхнула та почала свою розповідь. Від батьків не стала вже приховувати домагання Дорваґа, навіть повідала про злощасний випадок в апартаментах палацу. Із кожним словом ображеної доньки очі Віларда наливалися кров’ю, той ілігардець посмів скривдити його дівчинку! Закипаючи у гніві, волів знищити його особисто, навіть попри дипломатичний скандал між королівствами, байдуже!

— Кажеш, доню, магічний відбиток… — Лісабетта задумливо зіщулилася. — Та навіть якби і зрадила чоловіка… Та як він посмів прогнати тебе з маєтку? Ба більше, заборонити бачитися з сином? Яка жалюгідна чоловіча помста…

— Він має на те право згідно з законами Мілдгарда, — холодно констатував Двейн Вілард. — Це відомо усім…

— Темрява з вами, чоловіками, та вашими звірячими законами! — гаркнула у запалі літня альмаїра, стискаючи пальці в кулаки. — Я особисто розмовлятиму з Її Величністю, вона неодмінно сприятиме, допоможе…

— Навіть королева змушена дотримуватися законів, а ураховуючи характер і норов гера Вардена, цей стихійник домагатиметься свого за будь-яких обставин, ба більше, закон на його боці, — понуро мовив Вілард, не зводячи з доньки немигаючого погляду темних, мов ніч, очей.

— Та я не зраджувала йому, не зраджувала! — у відчаї скрикнула Марвелія. — Невже навіть ви, мої батьки, не вірите мені?!

— Хоч і серцем відчуваю, що не обманюєш, але звідки узявся той магічний відбиток? Чимало довелося їх бачити і добре знаю, що підробити їх неможливо, — батько задумливо провів долонею по своєму волоссю.