РОЗДІЛ 14. Між рядків

Фото автора cottonbro з Pexels

     Вперше напис на вампірусі, що його Северус заховав поміж сторінок свого щоденника, з’явився наступного дня. У слизеринців якраз був спільний sз ґрифіндорцями урок «Захисту». Він сидів з Роз’є за першою партою лівого ряду, а Лілі зі Спаркс — правого. Тож вони могли бачити одне одного краєм ока.

     «Привіт! Ти в курсі, що вампіруси кваліфікуються як заборонені предмети?» — прочитав хлопець на своєму шматку червоний напис, поки їхній новий професор зі Захисту ознайомлював учнів з навчальним планом. — «З їх допомогою можна накласти смертельні пристріти на того, чию кров вони містять!».

      Не встиг він запитати, коли це Лілі встигла сходити в бібліотеку, як напис змінився (очевидно Еванс було невтерпки випробувати нову іграшку):

     «Пам’ятаєш, як ми читали в «Історії Гоґвортсу», що візки до замку везуть тестрали * ? Тепер, після того, що сталося з Сідом, ти можеш їх бачити?»

     Севі обережно покосився на Роз’є, котрий сидів поряд, причмелено витріщившись в нікуди, й начертав сухим пером по своєму клаптику «так».

     «Які вони?» — прилетіло відразу наступне запитання.

     «Схожі на Евіана, але чотириногі й крилаті», — відписав Снейп.

     Краєм ока він зауважив, як Еванс пирснула собі в долоню сміхом.

     «Сев, не називай його тестралом!» — обурилася Лілі. — «Це ж образливо».

     «Для тестралів — так», — відписав юнак.

     Йому навіть не потрібно було повертати голови, щоб почути, як Еванс знову пустила смішка.

   Вони переписувалися щодня: на уроках, під час перерв, у бібліотеці… Це нагадувало захопливу, непомітну для оточуючих гру. Або місію. Северус почував себе таємним агентом, котрий тимчасово перебуває у ворожому середовищі. І єдиною людиною, що знає правду і вболіває за нього, є Лілі Еванс (втім, як завжди).

    Тим часом атмосфера довкола густішала. На Гелловін Роз’є та ще кілька слизеринців, котрим уже виповнилося сімнадцять, під різними причинами відпросилися додому. В Гоґвортс вони повернулися вже затавровані Чорними Мітками. Кастор Вілкс, Арес Ейвері та інші неповнолітні «кланівці» палко їм заздрили.

     — Це правда, що Темний Лорд таврував їх особисто? — захоплено шепотів старшим товаришам Барті Кравч, перепинивши їх з Реґулусом на перерві.

   В шестикласників саме завершилася Гебралогія, й вони, повертаючись під дощем у замок, зіштовхнулися з п’ятикласниками, котрі, перестрибуючи калюжі, неохоче чалапали на Догляд. Загорнуті в плащі слизеринці збилися в тісний гурток під дашком одної з арок, аби обговорити останні новини.

     — Звісно, що правда, — стиха запевнив Арес. — Ніхто, окрім Лорда Темряви, не знає закляття Мітки. От би швидше настав березень і мені стукнуло сімнадцять… Не можу дочекатися, коли і я її матиму!

      — Ой, мовчи! — буркнув Реґулус, — бо нам з Барті ще цілий рік чекати.

      — Але ви принаймні можете бути спокійні, — протяг своїм звичним трохи сонним голосом Кастор. — Вас приймуть в смертежери без питань, ви ж чистокровки!

    — Не турбуйся, — зі самовдоволеною посмішкою підбадьорив його Арес. — Я чув, що тепер в Темний Орден можуть потрапити навіть півкровні. Тож коли я опинюся там, обов’язково замовлю про вас слівце, — пообіцяв він, поглядаючи на Ровлі, Вілкса та Снейпа.

      — Досить стовбичити! — гримнув з того боку подвір’я Дерк Кресвел, їхній новий староста, що разом з Леопольдом Г’ювітом вже встиг перетнути подвір’я. — Ходіть, бо запізнитеся на Догляд!

      Дерк та Лео трималися осторонь мало не з першого класу. Досі «кланівці» не часто звертали на них увагу. Та у вересні Дамблдор призначив Кресвела старостою, й Дерків значок почав мозолити очі чистокровцям. Найбільше він дратував Ейвері.

     — Дістав цей вискочка, — буркнув Арес. — Гадає, що став тут головним. Він ще довикобенюється… Ходімо! — скомандував Ейвері, й гурт шестикласників побрів у напрямку лісу.

   Наступної ночі Северус прокинувся від жахливих криків, що раптово наповнили їхню хлопчачу спальню. Хтось таємно підкинув у Дерекове ліжко рослину-камінчик Ксенофобус Морталус. Кресвел у сні випадково притиснув рослину боком, й вона на нього накинулася. Її гострі мов леза листки-пазурі лишили на Дерековому тілі такі глибокі рани, що хлопцеві довелося тиждень пролежати в шкільній лікарні.

    Винуватця, певна річ, не знайшли. Проте після цього інциденту спальня шестикласників чітко поділилася на два ворожі табори: «кланівців» та опозицію в особах Г’юіта й Кресвела. І хоч їх було лише двоє, тягатися з Дереком та Лео було те саме, що воювати з ґоблінами: щоночі в їхній спальні щось горіло, вибухало або зникало на віки.

     «Ой, що вчора було!» — настрочила якось на першому уроці Северусу Лілі. — «До нашого гуртка приєдналося двоє твоїх однокласників!»

     «А що було у нас!» — відписав хлопець, обережно поглядаючи на професорку Макґонеґел, котра, походжаючи між рядів, якраз минала його парту. — «Оці двійко, про котрих мова, свиснули вночі наші шкрабаки, й ми тепер без поняття, де їх шукати. Наразі ходимо на уроки в капцях. Хоч ти вже й так, напевне, в курсі, бо Півз розтрембітав про це всій школі».