РОЗДІЛ 13. Вісім унцій віскі, десять унцій крові

       В середині серпня Северус нарешті зміг видихнути з полегшою: важкі експедиції були позаду. Він добряче заробив, тож найближчі півроку-рік можна було не турбуватися про гроші. Окрім того, Торфін гарантував Северусу участь у нових оборудках замість Сіда, про котрого Ровлі забули швидше, ніж слідчі завершили формальне розслідування його смерті.

       Стосовно Северуса, то він не збирався стирати щось зі своєї пам’яті. Трагічна історія з ґринділами остаточно переконала його: в цілому світі він може покластися лише на одну-єдину особу — на себе. Юнак вирішив чимшвидше ввійти в курс добувацької справи й піти власним, сповненим успіху шляхом.

     Однак всупереч Снейповим сподіванням, Торфін не поспішав знайомити Северуса зі своїми замовниками. Відразу по прибутті Ровлі взявся доставляти інгредієнти головним клієнтам виключно наодинці. Він не брав зі собою навіть Калісто. Той склав Торфіну компанію лише раз, після того як Себастьян гостро на цьому наполіг.

      Щодо Северуса, то йому було доручено кілька дрібних завдань, заради котрих хлопцеві щоразу доводилося довгенько вихритися камінною мережею. Северус був, м'яко кажучи, дуже невдоволеним, що його й не збираються представляти найбажанішим замовникам. Він уже встиг розмріятися, як тиснутиме руки чаклунській знаті, а тепер виявилося, що йому й на поріг до когось родовитого поткнутися зась!

       «Ну, стривай», — гадав Северус, тамуючи образу на Тора. — «Спливе трохи часу, й ти благатимеш мене про покровительство, товстошкірий бовдуре!»

       В будь-якій іншій ситуації такі переконання можна було б вважати нахабним самохвальством, та не в цьому випадку. Адже інтелектуальна прірва між Северусом і Ровлі справді була величезною.

       Якщо справа не стосувалася добування магічних трав та п’яних бійок, Торфін не міг зліпити докупи й двох слів. Калісто недалеко втік від старшого брата: він перейшов у шостий клас лише тому, що ретельно списував усе з Северуса й хіба в настійках міг скласти Снейпу сяку-таку компанію.  А Себастьянові інтереси обмежувалися лише зіллеварінням та грошима.

      — Любиш ти ускладнити собі життя, хлопче! — зневажливо кидав він, якщо бачив під пахвою у Северуса якогось підручника.

       Ще Ровлі всі гуртом полюбляли реготати над Торфіновими розповідями, як під час подорожей йому доводилося раз-по-раз «спускати Снейпа з неба на землю». Милуватися краєвидом? Задивлятися на хмари? Вслухатися у пташиний спів? Дурниці! Таке виробляють лише химерні непристосовані до реального життя слабаки. А ось пильно перелічувати срібні серпики, складаючи їх у рівненькі стовпці. Перекладати гроші в оксамитовий капшук і прислухатися до його подзенькування — оце справді задоволення!

       Северус слухав все це й мовчав. Він знав: вартує трохи зачекати, й Ровлі нарешті допетрають, з ким вони мають справу… Та наразі Торфін був Северусовим «босом», і хлопцеві, хоч який він був ментально багатший, потрібно було виконати виснажливі завдання, подовгу кружляючи задушливою камінною мережею. Втім, одна з цих невдячних, на перший погляд, вилазок обернулася для Северуса великою удачею.

      Того дня він мав доставити п'ять корінців індійського муслі для Валеріануса Бойла. Вертітися потрібно було аж в Ірландію. Тож коли Северус врешті ступив на кам’яну долівку «Тритонячого валу», маєтку містера Бойла, хлопцем хитало, мовби він опинився на палубі серед шторму. Голова йшла обертом, сажа потрапила в очі, й вони страшенно свербіли. Юнак обперся об камін і взявся їх терти, прислухаючись до довколишнього шуму. Гул голосів, вибухи реготу та дзвін столових приборів — достоту наче він прибув не на віддалений хутір, а в «Дірявий казан».

        — А ти що тут робиш?! — прохрипів раптом поряд якийсь знайомий голос.

      Северус припинив терти обличчя й придивився до блідого рудавого юнака, що стояв тепер перед ним, погордливо задерши кирпатого носа. Це був Евіан Роз’є, і від нього страшенно несло вогневіскі. Позаду хлопця, у глибині величезної темної вітальні виднівся довгий стіл, за котрим галасувало з два десятка п’яненьких відьмаків.

      Роз’є був єдиним зі Северусових чистокровних однокласників, товариства якого Снейп аж ніяк не прагнув.  Втім, не лише він: Мульцибер та Ейвері також уникали мати справу з Евіаном. Обридливий та задиркуватий, він на кожному кроці спричиняв непорозуміння і провокував конфлікти. Окрім того, Роз’є цікавила тема тортур аж до такої міри, що він легко міг дістати теревенями навіть охочого до гноблення маґлів Ареса.

Северусу вмить захотілося знову опинитися в каміні, але він мав віддати пакунок зі «Зіллевара».

     — Здоров, — коротко привітався з Евіаном Снейп. — Я шукаю містера Валеріануса Бойла. Він замовляв індійский муслі. Я усе приніс. З вас двадцять п'ять серпиків,  — відразу перейшов до справи хлопець, бажаючи чимшвидше чкурнути геть.

      — А, то ти до Валєри? То мій дядько! Осьдечки він, старий розпусник, — зневажливо осміхнувшись, кивнув Евіан на огрядного відьмака, що сидів у кінці столу.

Язик у Роз'є дещо заплітався. Северус не міг не відзначити, що напідпитку Евіан куди привітніший з ним, ніж зазвичай. У школі Роз'є сторонився всіх, хто не мав чистокровного статусу.

        — Предки відіслали мене до Валєри на відпочинок. Маман гадає, що тутешній клімат сприятливо впливає на моє здоров’я, — гигикнув Евіан, а хтось із чаклунів позад нього прогорланив «за Темного Лорда!».