РОЗДІЛ 10. «Доволі-зламна» Обітниця

                                                       Фото автора Vinícius Vieira ft з Pexels

         — Як же ж він дістав! — протяг Ремус, зиркнувши на цятку «Северус Снейп», що снувала поряд з дверима шкільної лікарні.

      Ремус із Сіріусом та Пітером саме виконували домашні завдання посеред порожнього шкільного госпіталю. Властиво, останню годину-дві уроками займалися лише Блек і Петіґру. Ремус, котрий перед перетворенням майже повністю втрачав здатність зосереджувати увагу, міг хіба що гортати рухому мапу. Та Снейп відбив у нього навіть це бажання. Хлопець роздратовано відкинувся на подушку й, тамуючи приступ нервової нудоти, глибоко вдихнув.

       — Дай-но мені ту карту, — простяг руку Сіріус, що сидів по-турецьки в ногах Люпинового ліжка.

      Юнак якусь хвилину замислено вдивлявся в чорильну фігурку, котра тупцяла в таємному переході за одним із гобеленів. Потім повернув мапу товаришу  й діловито зістрибнув на долівку.

         — Зараз я його швиденько провчу.

       — Іншим разом! — різко заперечив Ремус. —  Якщо ти в щось влипнеш, то хто сьогодні ганятиме вовка, поки ти відбуватимеш покарання? Ти ж знаєш, що Джеймс, коли повернеться, пильнуватиме «кланівців»!

      — Не турбуйся, — заспокійливо мовив Блек. — Я лише трішки налякаю нашого Слинька. Він там геть знудився, бідолашний. Ось дивіться! — кивнув він на карту й покрокував до дверей.

      Вийшовши з госпіталю, Блек діловито попрошкував повз принишклого за гобеленом Снейпа. Потім піднявся нагору боковими сходами, перетворився на пса, збіг знову вниз, прошмигнув у таємний перехід і підкрався до ворога ззаду.

     Севі, котрий ні про що подібне не підозрював, споглядав у щілину в тканині порожній, освітлений факелами коридор. Він роздумував про ймовірну зустріч із вовкулакою. До повні залишалося ще дві години, проте Северуса аж тіпало від нервового збудження. По правді, він і сам до пуття не зміг би пояснити, чому він це робить. Можна було б вигадати і якийсь інший спосіб здобути авторитет серед друзів. Спосіб зручний та безпечний. Проте в цій ідеї з вовкулакою було щось жахаюче й захопливе водночас. Так ніби Северусів нічний кошмар кидав йому виклик, і хлопець не міг його не прийняти.

     Він саме розмірковував, що робитиме, якщо оскаженілий Люпин раптом спробує на нього накинутися, як почув за спиною якийсь звук… Хлопець рвучко обернувся, і йому забило дух: на якусь коротку долю секунди Севі побачив у темряві вишкірену вовчу морду.

        — Лумус! — скрикнув він, відстрибуючи назад.

       — Що, нерви розійшлися? — насмішкувато запитав Блек, виходячи зі сутіні.

      Севі з ходу метнув у нього кілька прокльонів, та Сіріус лиш невимушено їх відбив. Севі про себе відзначив, що Блек непогано оволодів улюбленими Лілиними щитами.

       — Чого тобі?  — грубо запитав готовий до нового нападу Снейп.

      — Ніяк не дочекаєшся, коли ж мадам Помфрі вигулюватиме вовкулаку на повідку? — підняв брови Блек. — Даремне чекаєш. Цього не буде. Хочеш побачити перевертня, то прогуляйся Забороненим Лісом після півночі. Хоч навряд чи тобі стане відваги туди податися… —  докинув Сіріус, повільно задкуючи назад у темряву.

     Севі зачекав якусь хвилину. Потім за допомогою Гоменумревеліо пересвідчився, що справді залишився в переході сам, і замислився над Блековими словами. Звісно, це була недолуга провокація. Блек хотів, щоб він попхався в ліс серед ночі на саму повню.

      «Наче ми досі в початковій школі», — пирхнув собі під носа Северус, оцінюючи Сіріусові стратегічні здібності.

        З іншого боку, в Блекових словах була й дещиця вартої уваги інформації. Севі раптом замислився: а й справді, звідкіля він взяв, що мадам Помфрі тримає вовкулаку в лікарні? Якщо вірити книжкам, перевертні створюють надто багато галасу, аби могти легко втримати їх у приміщеннях непоміченими. Звісно, Гоґвортс був величезним замком з купою таємних підвалів та закапелків. Проте хто сказав, що Люпина на час перетворення не спроваджують кудись інде?

     Досі Севі був певен, що десь у лікарні знаходяться двері до кімнати з великою кліткою. Та перевірити це не вдавалося. Мадам Помфрі ще жодної повні не залишала свої володіння без нагляду. Всеньку ніч вона крутилася в шпиталі, курсуючи між величезною палатою та своїм кабінетом. Зазвичай компанію їй складала професорка Макґонеґел, з котрою вони могли чаювати цілісіньку ніч. Отож, було нереально зазирнути туди, не викликавши в них підозр.

       Також Севі, аби могти «легально» роззирнутися госпіталем на саму повню, пробував вдавати різні болячки. Проте мадам Помфрі або відразу виявляла, що він клеїть дурня, або вмить усе зцілювала й доволі категорично відсилала його спати.

      Всі ці рази Севі щастило хіба що побачити здаля наглухо затулене ширмами ліжко. Хлопець був упевнений: воно заховане лише тому, що є абсолютно порожнім. Та годі було це довести. Тож, поки він не придумав, як обнишпорити шпиталь, чому б не перевірити нову теорію? І якщо Люпин проводить повню не в лікарні, і не в замку, то логічно було б припустити, що звідтіля є якийсь потаємний вихід назовні….

       «І де б він міг знаходитися?» — взявся прикидати хлопець.