РОЗДІЛ 6. Нове життя

                                                                Фото автора Min An з Pexels

      Лілі тужливо дивилася, як її найкращий товариш іде в протилежний кут зали під схвальні оплески слизеринців. Востаннє вона переживала щось подібне, коли споглядала, як Петунія зникає за ворітьми Манчестерської дівочої гімназії. Наївно було б сподіватися чогось іншого, однак мала чаклунка до останнього плекала надію, що їм зі Севі не доведеться розлучитися. Відколи сестра поїхала в школу, він зайняв її місце, ставши постійним компаньйоном в забавах і пригодах. Лілі було дивно й незатишно, що замість Севі обабіч неї тепер сидять цілком незнайомі діти….

     Хоча ні, не зовсім так. Сусіднє місце займав високий хлопець, з корим вони вже стикалися в експресі й котрого, як Лілі вже знала, було звати Сіріусом Блеком. Дівчинка скосила погляд і відзначила, що рукав його мантії в одному місці надірваний.

        «Певне зачепився, коли перелазив крізь вікно», ― припустила Лілі.

       ― Передай своєму прибацаному дружку, що він ще пошкодує про ті двері, ― наче читаючи її думки, стиха промимрив Блек.

     Лілі недобре блимнула на нього очима й відвернулася. Та сиділа вона так недовго, бо знуджені церемонією Сортування ґрифіндорці взялися стиха перемовлятися про всілякі чудасії. Через півхвилини Лілі нагострила вуха, вникаючи в довколишнє шепотіння. Хоч мама завжди наголошувала, що підслуховувати не красиво, та уривки фраз, котрі долинали з того боку столу, видалися надто цікавими, щоб їх зігнорувати.

          ― …шугнув до сусідів у комин! ― розпачливо шепотів один зі старшокласників двом своїм друзям.  ― І що було вдіяти?! Довелося лізти по нього серед ночі в їхній дім.

         ― Замовляння-викликання не пробував? ― поцікавився трохи молодший на вигляд хлопець, що сидів зліва.

          ― На квідичні м'ячі * це дає зворотній ефект, ― заперечно покрутив головою третій вогненно-рудий старшокласник, на грудях в якого виднівся крихітний золотисто-червоний значок у формі літери «К».

         ― Але тоді я цього не знав! ― приречено застогнав перший. ― Я взявся викликати того триклятого бладжера **, дурень! Закляття надало йому додаткового прискорення… Що тоді почалося!... Він як не візьметься трощити вітальню! Маґли попрокидалися і в крик! Я стрибнув у камін, щоб швиденько все виправити, але застряг у сажі… Еллі потім казала, що коли вони з батьками прибігли вниз, то побачили шаленого м’яча та мої ноги, що стирчали з топки. Й оскільки моя мантія застрягла трохи вище ліктів… ЦЕ НЕ СМІШО!  ― перервав оповідь хлопець, бо двоє його товаришів взялися душитися реготом.

         По правді, не лише вони. Пів столу вже давно не чуло нічого, окрім приглушеного голосу горе-квідичиста. Джеймс Поттер, якого зачислили до Ґрифіндору останнім і котрий сидів трохи далі, майже ліг на стіл, аби дослухати кінець пригоди.

         ― Якщо містер Фенвик не заперечує, то я скажу кілька слів! ― раптом почули вони лункий голос.

        Всі рвучко повернулися до вчительського столу. Ґрифіндорці й не зауважили, як завершилося Сортування, й з директорського місця підвівся Албус Дамблдор. Лілі зиркнула на нього й відразу пригадала, як Севі демонстрував їй сьогодні в поїзді маленьку картку з-під шоколадної жабки з цим сивобородим чаклуном в окулярах-півмісяцях. Там  Дамблдор був схожий на іграшку. А тепер він здався дівчинці дуже високим, його кривий, наче перебитий у двох місцях ніс, ― довжелезним, а борода й волосся нагадували сріблясті водоспади.

        ― Отож, любі наші першачки, ― поважно повів Дамблдор, коли в залі запанувала тиша, ― вітаю вас в Гоґвортсі! Радий бачити й вас, наші старожили. А тепер всі разом заморімо черв’ячків!

        Лілі ошелешено закліпала очима. Почути таке від цього поважного чаклуна було вкрай дивно. Проте гоґвортці зустріли цю фразу оплесками та радісним пожвавленням. І було чого, бо на столах звідкілясь з'явилася сила-силенна різноманітної їжі. Чого там тільки не було: і печені курчата, і ковбаски, і шинка, і картопля, і горошок, і йоркширський пудинг, і підливка… Приміщення вмить наповнилося дзенькотом приборів.

        Лілі й собі підсунула золотий таріль, що стояв тепер перед нею. В очах аж рябило від різноманіття, й дівчинка просто наколола на виделку перше, що трапилося їй під руку ― напрочуд смачний біфштекс.

        ― Бене, то чим все завершилося? ― запитав хтось з дівчат, коли всі втамували перший гострий голод. ― Сусіди викликали поліцію?

       ― Гірше, ― скрушно похитав головою хлопець, ― вони заборонили нам з Еллі зустрічатися. Її батько пообіцяв, що якщо я знову надумаю прислати сову, то з неї не лишиться ні пуху, ні пера...

        Лілі раптом захотілося розрадити бідолаху.

         ― Пробачте, що втручаюся, але лист можна послати звичайною поштою, ― пролепетала мала чаклунка. ― А ще зателефонувати… ― додала вона вже геть знітившись, бо всі тепер дивилися лише на неї.

         ― Тут немає ані телефонів, ані маґлівської пошти, ― повідомив рудий юнак зі значком. ― Хіба ти не знаєш?

        ― Вона маґлородна, ― недбало зауважив Сіріус, нарізаючи печеню.