РОЗДІЛ 5. Дорога в Гоґвортс

                                                          Фото автора Gabriela Palai з Pexels

      Перед відбуттям у школу трапилася ще одна прикра пригода. Майже напередодні від’їзду Лілі з Севі промокли до нитки під дощем, що зненацька застав їх у гаю. Наступного дня дівчинка замість пакувати валізи, лежала в ліжку з гарячкою.

      Севі, котрому мокнути доводилося не вперше, відбувся легким нежитем. Він старанно намагався не чхати вдома, адже Ейлін при будь-яких ознаках застуди мала прикру звичку поїти сина Перцевою настійкою. Від цього вельми ефективного магічного засобу кілька секунд страшенно пекло горло, а з вух, мов з комина «Куоквортської мануфактури», валив бурий густий дим. Отож, Севі просто ненавидів, коли мати починала кришити пекучий перець і перемелювати-перемішувати-переварювати його з товченими зміїними зубами та іншими вельми неапетитними речами. Хлопець робив усе можливе, щоб такого не трапилося напередодні його відбуття в Гоґвортс.

     Щоправда, Ейлін, вчувши від сина про нездужання Лілі, однаково взялася за казанок. Вона зо дві години енергійно чаклувала на кухні, покинувши канапу й телевізор з доньєю Розою на екрані.

      ― Передаси Лілюсі оце, ― наказала мати, вручаючи Севі маленьку пляшечку зі ще теплим зіллям. ― Тільки попередь, щоб не вживала більше однієї ложки на раз! Бо дим піде не лише з вух.

      Севі коротко кивнув і, намагаючись не шморгати при матері носом, сховав настійку за пазуху.  Він прожогом вискочив з будинку й покрутив педалі до Евансів.

     Від настійки Лілі відразу покращало. Як тільки з-під її рудих кіс перестав валити дим, дівчинка піднялася на подушках і заусміхалася.

       ― Туди що, входить гриб-коптун?

      ― І він також, ― ухильно відповів Севі.

      ― У Туненій кімнаті на столі лежать мої «Зілля й настійки». Принеси мені, будь ласка, ― попрохала дівчинка. ― Цікаво зиркнути на рецепт!

     ― Ти справді хочеш знати весь вміст цієї настійки? ― уточнив Севі, цілком певен, що Лілі буде не надто рада знайти серед складників екстракт зі сушених дрозофіл.

       Мала чаклунка ствердно кивнула. Севі знизав плечима й вийшов з кімнати. За мить він повернувся не лише з книжкою, а й з конвертом, на котрому виднілася гоґвортська печатка. Лілі, вельми здивована, зазирнула всередину конверта (він був розпечатаний) і охнула.

        ― Там лист!

        ― Звісно, там лист, ― підняв брови Севі, ― це ж твоє запрошення в школу.

         ― Та ні, ― спохмурніла дівчинка, ― не моє…

       Діти отетеріло втупилися в напис у верхньому куточку конверта: «Міс Петунії Еванс, Дербішир, Гай-Пік, Куокворт, вул. Гостинна 4».

        ― Не може такого бути! ― вражено протяг Севі. ― Просто не вірю…

       Він узяв з рук Лілі конверт і, перш ніж вона встигла запротестувати, розгорнув змережаний дрібним округлим почерком листок пергаменту.

     «Дорога міс Еванс! ― прочитав хлопець уголос. ― З великим жалем мушу відмовити Вам у Вашому проханні. Діти не можуть потрапити в чаклунську школу, якщо вони не є чарівниками. Але зовсім не обов’язково бути чаклуном, щоб мати цікаве й насичене приємними подіями життя. Я певен, що відсутність здібностей до магії є дрібницею порівняно з тим талантами, котрі у Вас закладені, й робота над якими спроможна принести Вам справжню втіху!

        З повагою та найкращими побажаннями, директор Албус Дамблдор».

        Коли Севі закінчив читати, в кімнаті запала дзвінка тиша.

      ― Одного ніяк не втямлю, ― врешті проказав хлопець, крутячи в руках конверта, ― як саме Петунія спромоглася послати Дамблдорові прохання? У вас же немає сови! Хіба що на пошті працюють замасковані під маґлів чаклуни… Чи як ти гадаєш?

      Севі запитально зиркнув на Лілі й виявив, що вона геть його не слухає. Дівчинка, сумна й замислена, сиділа на ліжку, обійнявши коліна.

        ― Бідолашна Туня! ― тихо промовила Лілі. ― Вона так хотіла поїхати з нами в Гоґвортс, що навіть написала директору листа! Як шкода, що ми відбудемо до школи без неї!

       ― Ото прикрість! ― саркастично пирхнув Севі.

     Дівчинка недобре на нього зиркнула. Вона вихопила з рук товариша сестрин лист і поклала його назад до конверта.

       ― Не варто було це читати. Я щось вигадаю… Скажу, що випадково зазирнула, коли шукала на столі свою книжку, абощо…― забурмотіла Лілі з надто винуватим як на людину, котра каже правду, виглядом.

     ― Краще я покладу його на місце, поки Петунія внизу, й ми про це забудемо, ― запропонував малий чаклун.

      Друзі так і зробили. Решту дня діти допаковували Лілину валізу й обговорювали деталі майбутньої поїздки на Гоґвортському експресі. На квитках, котрі вони отримали разом зі запрошеннями, було вказано, що поїзд з учнями вирушає до школи з платформи дев’ять і три чверті Лондонського вокзалу Кінґ-Кроссу. Севі, хоч він ніколи й не подорожував потягами, був не надто в захопленні від ідеї труситися у вагоні цілісінькій Божий день. Лілі, котра любила поїзди, запевняла, що це дуже навіть приємно.