РОЗДІЛ 2. Магія притягує магію

                                                                 Фото Matheus Bertelli з Pexels

       Довкола Куокворта буяв весняний розмай. В самому містечку це було відчутно зовсім не так, як на околицях, де вільно гуляв свіжий теплий вітерець, квітли дикі яблуні та гуділи над кульбабами джмелі. Цими днями Севі майже на бував удома. Він досхочу грався в Зорро, пускав паперові кораблики в струмочку неподалік закинутого складу, смажив на вогні хлібці й запікав у жарі картоплю. А ще подовгу сидів, обпершись об стовбур старого граба, за поглинанням книжок немагічної батькової бібліотеки (чаклунські хлопець давно зачитав до дір).

      Іноді, коли Севі набридало вештатися на самоті або сутулитися над книжками, він знічев’я зазирав у школу. Тиняючись наповненим дитячим галасом подвір’ям, він спостерігав за іншими школярами: чи не надумає хтось із них, бува, якусь цікаву гру (або хоча би бійку).

     В один з таких днів трапилася подія, через яку Северус запам’ятав двадцять восьме квітня тисяча дев’ятсот сімдесятого року назавжди.

      Був яскравий сонячний день. Малий чаклун, як завжди, самотньо вештався двором, приглядаючись до веселих дитячих ігор. По правді, хлопець би зі задоволенням приєднався до них, якби хтось із школярів покликав його до забави. Але ніхто не жадав його товариства, отож, Севі нічого не залишалося, як тільки переконувати себе, що ігри в маґлів геть примітивні. От, приміром, класики: що може бути в них такого цікавого? Він неодноразово бачив, як в цю гру грають у чаклунському кварталі, але намальовані зачарованою крейдою зображення принаймні рухалися, й це ще можна було зрозуміти. Але оці нерухомі квадратики з цифрами ― то ж геть жалюгідно!

   Щодо футболу Севі не так легко було себе вмовити. Дарма хлопець казав собі, що, порівняно з квідичем, футбол зовсім нудний, б тут немає ніяких мітел чи летючих м’ячів. Малий чаклун раз-у-раз похмуро зиркав на крикливих хлопчаків, що завзято ганяли м’яча, поскидавши на купку свої куртки. Й заздрісно стискав кулаки, коли котромусь із гравців щастило поцілити м’ячем поміж двох устромлених в землю патичків, що слугували футбольними воротами.

      Втім, його увагу привернула криклива групка учнів, що збилися тісним кільцем біля східців. Севі підійшов ближче, й кілька першокласників боязко сахнулися, даючи йому дорогу. В центрі гурту на гладеньких сходових кахлях танцювала четвірка крихітних сталевих дзиґ. В ті дні ці іграшки були страшенно популярними, й школярі постійно змагалися, чия дзиґа прокрутиться довше.

       Ось і зараз дві пари сріблястих, схожих на сталеві мушки, іграшок крутилася, аж політувала над бурою поверхнею кахлів. Северус дещо зацікавлено спостерігав, як дзиґи одна за одною зупиняються, а їхні власники й вболівальники стогнуть від розчарування.

         Та остання з іграшок, здається, не збиралася зупинятися. Вона все крутилася й крутилася, а діти стояли, втупившись у неї хто зачудовано, а хто заздрісно.

       На третій хвилині Севі запідозрив, що тут щось не так: не могла ж звичайна дзиґа крутитися аж так довго! Він заінтриговано роззирнувся довкола й вперше побачив її: усміхнену рудоволосу дівчинку. Вона ні на мить не зводила очей зі своєї дзиґи, й та слухняно кружляла мов наелектризована поглядом своєї власниці…

         Коли руда врешті відвела погляд, іграшка відразу здалася. Якраз пролунав дзвінок, і все довкола Северуса завирувало: діти, штовхаючись й підганяючи одне одного, кинулися до класів. Якась білява дівчинка схопила руду за рукав, та сховала свою крихітну дзиґу в кишеню, й вони зникли в потоці учнів, що нісся уверх сходами.

       Малий чаклун не був певний, здалося йому чи ні, що він став свідком чогось незвичайного. Він і собі поплівся в клас й виявив, що руда вже сидить там за першою партою. Севі спостерігав за нею до кінця уроків, та з дівчинкою того дня не трапилося нічого незвичайного. Вона виразно відповідала на запитання, коли вчителька викликала її до дошки (прізвище рудої було Еванс), а на перервах весело балакала з подругами або грала з однокласниками в квача.

      На цьому би вся пригода й закінчилася, якби не сестра рудої ― та сама білява дівчинка, що хапала її за рукав. Властиво, те, що вони ― сестри, Севі здогадався лише завдяки підслуханій суперечці між двома дівчатками, коли ті після уроків йшли геть зі школи.

         ― … перед іншими! ― обурено шипіла білява, вона була вища й здавалася трохи старшою. ― Мама тобі забороняла!

          ― Але ж було весело, ― ніби виправдовуючись, шепотіла руда, крутячи в руках маленьку дзиґу.

        І хоч Севі не вдалося дослухати, про що саме мова, він був певен: суперечка стосується саме цієї крихітної речі. Аби дізнатися більше він спробував іти за дівчатками назирці, проте виявилося, що їх під школою чекає авто. Жінка, котра сиділа за кермом, не нагадувала чаклунку, й Севі був розчарований. Йому чомусь уявилося, що вона б мала бути відьмою.

       «А що, як їхній батько чарівник?» ― припустив хлопець.

      Про всяк випадок Севі зазирнув удома в довідник з родоводам чистокровних магічних родин, проте прізвища Еванс там не знайшов.

      Протягом кількох наступних днів Севі вивідав, що їхній батько ніякий не чаклун, а реставратор, і що Еванси переїхали сюди з Ліверпуля (принаймні, так розповідала подругам старша з сестер Еванс). Також хлопець завдяки прискіпливим спостереженням за обома дівчатками дійшов до висновку, що білявка, Петунія, точно не є відьмою. Їй давно виповнилося одинадцять, і вона, задерши носа, погордливо запевняла, що наступного року поступить в Манчестерську жіночу школу, де її вчитимуть «бути леді». Севі зміркував, що, якби Петунія була чаклункою, то геть би не тішилася з такої перспективи.