2

   Восени ми всією сім’єю заготовляли на зиму паливо. У той час вугілля у нашому селі для опалення ще не використовувалося. Топили печі та кухонні плити соломою, дровами, сухим коров'ячим перегноєм, який заготовляли влітку, та бадиллям соняшника. Заготівля цього бадилля була організована: на кожне домашнє господарство розподілялось кілька рядків,  кожна сім’я самотужки його збирала і відвозила додому. Потім вже в мої  обов’язки входило рубати це бадилля на невеликі шматочки, які могли входити у плиту.                                                               

   Шестидесяті роки запам’яталися не тільки величезними чергами біля магазинів і відсутністю в них нормального пшеничного хліба, але й відсутністю мануфактури, як такої. А ще якоюсь чи то безпечністю, чи то безпекою. Влітку у кожного господаря під виноградом стояло ліжко, і вночі, відпочиваючи від денної спеки, люди там спали. На той час  вхідні двері у будинках  не закривалися на замок. Якщо господарі працювали на городі чи кудись ішли у справах, то просто підпирали двері цеглиною. Кожен, хто заходив у двір, розумів, що хазяїв вдома немає.   Найважливішим на той час для села було те, що розпочалося будівництво: по всьому селу провели водопровід, «росли» один за одним  будинки, з’являлися нові й нові вулиці, а саме головне – заклали фундамент нової школи та почали   саджати парк. На той час не те, що в селах, а навіть у райцентрі парків не було. А займатися цим доручили моєму батькові, Денису Семеновичу Дрозду. То була ідея батька, а голова колгоспу Віталій Сушко   її підтримав, і пустир, який був якраз через дорогу від нашого дому, переорали і почали насаджувати дерева та розбивати алеї. Батька призначили керівником ланки, яка займалася доглядом парку, він подовгу засиджувався біля плану парку,  все щось корегував та вдосконалював. З рокам цей парк стане гордістю і візитівкою нашого села. А я, маючи вже великий досвід, допомагав управляти конем при прополці бур’яну у міжряддях дерев. Батьку надали у користування  двоколісну бричку і коня. Власне, конем  була кобила по кличці Краля. Чому у неї було таке ім’я, мені було не зрозуміло, адже виглядала вона зовсім не породисто-вишуканою, а звичайнісінькою конячкою, темно-рудої масті з чорною гривою. Красивою у неї була тільки біла зірочка на лобі та великі темно-сині очі, у яких, як мені здавалося, затамувався смуток. Бричку батько завжди залишав вдома на подвір’ї, а кобилу я кожен день відводив до колгоспної стайні. Щоправда, відводив – то не зовсім вірний для цього вислів. Вдома я забирався на неї, а потім вискакував їз воріт і гнав її в галоп, проносячись мимо своїх друзів їм на заздрість. Вже далі від них я стишував хід, бо жалів тварину, і спокійно їхав до стайні. Звичайно, ніякого сідла для їзди верхи у нас не було прийнято, тому два рази я таки злетів з коня, покотившись по пилюці, коли він несподівано сахнувся вбік, злякавшись чогось на дорозі. Добре, що це було за селом і моєї ганьби ніхто не бачив, а синці і подряпини для нас тоді були звичною справою.  

    Якось у нашому хлопчачому середовищі пішла мода на рогатки. Як тільки ми їх не вдосконалювали, щоб хизуватися один перед одним: у кого краще дерево чи м’якша резина, чия б'є міткіше чи далі. В основному ми вправлялися у стрільбі по горобцях. Сказати, що ми були жорстокими до птахів, то ніби й ні. Часто  підбирали маленького горобчика чи ластівинятко, що випали з гнізда, і клали його назад. А по дорослих стріляли і навіть інколи підбивали.  Але добре  пам’ятаю, що для мене ці вправи таки скінчилися зле.  Одного разу я цілився по горобцеві, який стрибав неподалік, де гралися дівчатка, камінець зрикошетив від землі і - прямісінько  у губу Тетяні. Звичайно ж кров, крик, сьози і скарга моїм батькам. Із-за своєї зайнятості роботою, я не був якимось злісним хуліганом, але це вже був другий мій серйозний проступок, за який я був покараний не якимось маминим віником, а важким батьківським ременем. Вперше таке було минулого літа, коли у селі  хлопці почали робити пугачі, ми їх називали самопалами, і змагалися, у кого виходить гучніший постріл. Брався шматок мідної трубки, один кінець міцно заклепувався молотком і загинався, в інший вставлявся зігнутий гвіздок, на який натягувалася резинка. Потім у трубку накришувалася сірка від сірників, відводився гвіздок і при натискуванні на резинку він заскакував у середину трубки і лунав постріл. Я теж зробив собі такого, зарядив сірниками і вирішив похвалитися перед Любою. Прийшов до неї в літню кухню, натиснув резинку, але пострілу не вийшло.

- Йди звідси на вулицю, я боюся,- прохала  Люба. Та я не здавався: докришив ще сірників – знову  нема пострілу, потім ще і ще. І коли в останнє я додав ще кілька, пролунав такий вибух, що той пугач вискочив у мене з рук і його розірвало на шматки. Люба впала зі стільця і втратила свідомість, а я рвонув подалі з дому, розуміючи невідворотність покарання. Хоча ввечері воно таки мене наздогнало. 

   Наступного літа я  перейшов у сьомий  клас і в свої тринадцять років вже рахувався майже дорослим. Став допомагати старшому братові Степану в його роботі на тракторі. Я і раніше добре вмів управляти трактором «Білорус», але брат знаходився завжди поруч у кабіні. А тепер я йому запропонував відпочивати, а я буду водити трактора сам. Він проїхав декілька разів поруч зі мною, побачив мою вправність, і відпустив працювати самого. Справа була  не із простих: комбайн, що збирав у полі зерно, заповнював соломою великий спеціальний причеп, після чого відчеплював його. Я повинен був у русі зачепити порожній причеп до важеля у комбайні, потім чіпляти повний причеп,  везти  його на тваринницьку ферму і там розвантажувати. Через декілька днів праці мені запропонували у цій ланці іншу роботу. На той час автоматизації на жнивах майже не було, самоскидів  колгосп теж мав всього декілька і зерно возили від комбайнів бортовими вантажними автомобілями. Тому ланка складалася з комбайнера, його помічника, тракториста, що возив причепи, двох водіїв  авто і чотирьох вантажників, які розрівнювали зерно у кузові, а потім вигружали його на току спеціальними лопатами. Так от, коли  один і вантажників звільнився, мене ланковий взяв на його місце. Моїм напарником був мій однокласник і  родич Міщенко Анатолій, а водієм – його батько. Робота була хоч і не легкою, але цікавою. А ще, я добре навчився водити автомобіля. Анатолій біля батька став таким вправним водієм, що той не рідко залишався відпочивати на току, а ми вдвох їздили до комбайна  загружати зерно. Шлях в основному пролягав полями та путівцями, тому Анатолій вчив водити й мене. Вже майже під кінець жнив наш автомобіль  зламався і нам тимчасово прикріпили військову вантажівку ЗіЛ-157, які кожного року допомагали колгоспам на збиранні хліба. Так солдат-водій, побачивши як ми водимо авто, часто спав у затінку лісосмуги, а  ми по черзі ганяли величезну вантажівку з зерном на тік.  Інколи ми з Анатолієм прохали комбайнера посидіти за штурвалом комбайна і не одержували відмови. Тому наступного літа мене, не вагаючись, взяли працювати вже помічником комбайнера. А ще мій дядько Леонід навчив мене на гусеничному тракторі орати поле. Орав я вправно, але заводити трактора з пускача у мене не завжди виходило. Одного разу це мене і підвело. Допомагав якось я орати поле чоловікові своєї сестри Люби -Миколі Сліпкі. Це була його нічна зміна і працювати доводилося при світлі фар. Мене це не турбувало, робота подобалася і я вправно нарізав полем свіжі борозни, які у світлі фар виблискували жирними чорними боками. Так я вже декілька годин мотався з одного кінця поля в інший, а Микола відпочивав у лісосмузі.  І от на одному з розворотів у протилежному кінці поля я невдало відпустив зчеплення і трактор заглух.  Мене огорнув цілковитий морок і незвична, після тривалого тракторного торохкотіння, тиша. Майже годину я намагався напомацки запустити двигун, але це так і не вдалося, допоки не прийшов Микола, пробуджений насталою тишею. Отак в свої  неповні чотирнадцять років я вже освоїв майже всі сільськогосподарські спеціальності.