1

  Володимир Дрозд.   Магдалинівка.

  На   невеличкому хуторі у Чаплинській волості Дніпровського повіту,  який виник ще наприкінці ХІХ - початку ХХ століття, після  реформи Столипіна  1905 року, коли почали активно надавати селянам земельні наділи, будувалися спочатку землянки, а вже потім, пізніше, більш просторі будинки. Але хутір не мав назви і складався всього з декількох мазанок, збудованих поблизу кошар для вівців. Першими поселенцями були  вихідці з Маячки, Великих Копанів , Подокалинівки. Серед них мій прадід Севастян Міщенко і семеро його синів: Іван, Кузьма, Харитон, Олексій, Федір, Микола, Леонтій.  А ще збудували там хати Усики, Юрченки, Надєєви, Абісови. Але свій  початок, як село, Магдалинівка бере  з 1918 року, коли  уряд Української Народної Республіки у січні 1918 року прийняв рішення про передачу землі  селянам  до  початку весняно-польових робіт. Тоді селяни масово стали отримувати наділи і неподалік них будувати собі оселі.  Походження назви села йде  від імені дружини Піроцького, колишнього козацького старшини, потім поміщика, якому раніше належали ці землі, дядька відомого  інженера  і винахідника трамваю  Федора Піроцького.

     Навкруги вирувала громадянська війна, постійно мінялися влади: УНР, німці, червоні, денікінці, махновці, а селяни сіяли і ростили хліб, розводили худобу і далі будували хати. Після закінчення громадянської  війни індивідуальні селянські господарства мали неабиякий підйом  у вирощуванні хліба та розвитку  тваринництва. І так аж до  1930  року, до насильницької колективізації, коли було створено перший колгосп «Червоний шлях», під головуванням Артема Петрушенка. А там і не забарився  голодомор 1932-33 років, який забрав майже два десятки людських життів  невеличкого села.

11 вересня 1941 року село було окуповане німецькими військами, які розстріляли голову колгоспу та ще декількох комуністів. Звільнили Магдалинівку 31 жовтня 1943 року частини 10-ї гвардійської кавалерійської дивізії, 4-го Українського фронту.  На фронтах Другої світової війни воювали 220 жителів села,  122 з них загинули, 24 нагороджені орденами і медалями. У 1975 р в честь полеглих воїнів-односельчан посеред парку споруджено обеліск.

        Коли ми у 1960 році переїхали  жити у Магдалинівку, це було село із двох вулиць, розміщених у вигляді літери «Т», та налічувало біля 80 дворів. А ще його перетинала дорога з Поштового на Андріївку, вздовж  якої почали будувати нові будинки, у тому числі й мої батьки . Так з'явилася ще одна вулиця під назвою Нова. У селі водопроводу  не було,  два колодязі, розташованих посеред кожної вулиці, забезпечували село водою. Її качали з 30-метрової  глибини. Величезний дерев'яний  барабан з тросом крутився за допомогою коня,  витягувалася  велика  металева  діжка з водою  ( її якось дивно називали копкою) і виливалася у бак. Знизу  цього баку знаходився кран, звідки  всі жителі села  брали воду. Тепер нам  доводилося ходити за водою набагато далі, ніж на Бистрому. А ще у селі були  школа, дитячий садок,  клуб, магазин і фельдшерський пункт. Беззмінним фельдшером протягом кількох десятиліть там працювала Панченко Марія Тимофіївна, тому наша сільська медицина уособлювалась її іменем, так само, як у школі Кекух Іван Маркович мав неофіційний статус «вічний директор».У клубі, з  протилежного боку, знаходилась   контора колгоспу «Україна», а біля неї на стовпі висів великий металевий гучномовець,  якого, особливо вночі, чути було на все село. Можна тільки уявити, як себе почував дід Шилко з сім’єю, будинок якого стояв через дорогу від клубу, навпроти того стовпа. Взагалі клуб був самим улюбленим місцем відпочинку молоді, дорослих і малечі. На вечірніх сеансах кінозал був завжди повністю забитим, везунчики сиділи, інші весь сеанс терпляче  стояли  вздовж стін, насолоджуючись модним на той час індійським кіно. Перед фільмами,  маг і кудесник сільського кіно дядя Льоня ( Леонід Абісов), виносив на вулицю величезного чорного гучномовця, вмикав музику і починалися танці.

    Коли  невдовзі на Новій  вулиці  побудували  контору колгоспу з медпунктом, поштовим відділеннням та автоматичною телефонною станцією, у  приміщенні контори потім відкрили  бібліотеку. Нова вулиця  зростала дуже швидко. Єдине, що нас дітей розчаровувало і доводило до сліз, це те, що знищувалися великі красиві акації, які росли вздовж дороги. Поряд з нами почав будувати  собі дім і мій брат Степан, далі   зводили  будинки  наші старі сусіди з Бистрого Фісюренки і Завалії. Але,  чомусь,  з Гришею і Миколою ми дружити  перестали. Новою компанією для мене вже були  мій далекий родич і тезка, Володя  Міщенко  та його сестри Ольга і Тетяна. Бо  я теж мав прізвище Міщенко. Батьки, які стали жити разом ще десять років тому, так і не одружилися офіційно. Народжувалися Люба, я, Василь і записувалися на мамине прізвище.  

       До школи того року я не пішов, адже сім років виповнювалося мені  тільки у листопаді. Тому віддали, вже такого дорослого, як я вважав,  до дитячого садочку, щоб  хоч дечому навчився. Там було цікаво, і я дійсно багато чому навчився, адже раніше знав тільки  роботу та вулицю. Єдине, що не сприймалось, це - денний сон. Від нього я частенько втікав додому, адже дитсадок знаходився через дорогу від нашого будинку, за що одержував покарання  від вихователів , а то і від мами. А можливо це ще було із-за ліжка, точніше незвичної розкладайки, що складалася зі збитих навхрест дощок між якими натягувався брезент. Цей пристрій не тільки скрипів під час кожного поруху, але й розгойдувався, викликаючи страх упасти. Так пройшли осінь і зима, а вже у травні  батько знову забрав мене на роботу і мій дитсадок закінчився. Пропрацював я  у саду і на винограднику  три місяці, а серпень мені  батьки відвели на відпочинок та підготовку до школи.