Глава 5

Глава 5

Провівши дівчат поглядом, Алекс відвернувся від зачинених дверей, важко зітхнув і, іронізуючи над самим собою, глузливо пробурмотів:

– Вітаю тебе, Алексе, з тим, що ти не тільки став опікуном некерованому чудовиську, що обожнює маніпулювати, інтригувати і робити усе, що їй заманеться, але ще й з власної ініціативи повісив собі на шию турботу про її спільницю! Оце ти стратег! Маршал-генералісимус просто! – похмуро посміхнувся він й перевів погляд на закривавлене тіло дівчини. – Еге ж, той ще, генералісимус! Знайшов час та місце, щоб скаржитися на долю!

– Кривава безодня! Хто ж це зробив? Кого ти запросила до себе? І навіщо? – риторично поцікавився він у мертвої дівчини. – І як, твою Гиннунгагап! Цьому комусь вдалося прорвати мій захист? Адже навіть якщо ти сама викликала та ще й запросила до себе у гості вбивцю, він чи вона ніяк не могли матеріалізуватись у нашому світі. Так вже ніяк?! – саркастично пирхнув він. – Розкажи це комусь іншому, Алексе, тому, хто не бачив цього тіла в калюжі крові на підлозі, і, може, цей інший тобі повірить!

Двері кімнати раптом трохи причинилися, і в отворі з’явилася скошлачена верхівка голови у сьому іншому досить респектабельно-цивілізованого вигляду громили.

– Бо-о-о-о-сссс?.. – покликала верхівка, із-за дверей. – До тебе можна? Чи може залишити тебе поки одного? – поцікавився громила, коли слідом за маківкою в щілину між дверима і косяком просочилася також і його фізіономія, яка відразу жахом вигукнула: – Оох, тролячи боги! Та що ж це робиться, бос? – дивлячись на закривавлене тіло, розгублено перепитав Вайлд, переводячи погляд на Алекса. Проте після цього очі громили майже самі собою знову повернулися до мертвої дівчини. – Але як? Як це можливо?.. – сплеснув він величезними ручицями і схопився за голову.

– Вайлд, не сип мені сіль на рани! Сам у шоку! І ні, в мене не має жодного пояснення! Поки що не має! – роздратовано відповів бос. – До речі, двері запечатай, а то раптом ще когось принесе! Проте, перш за все, поясни, будь ласка, як ти мене знайшов? – запитав Алекс, підозріло звузивши очі й втупивши їх у помічника.

– Так зараз ж… якраз час ранкової доповіді! – нагадав троль. – Ось я й прийшов, а Баррі мені і каже: боса, мовляв, нема, але добре, що хоч ти є! Бо терміново потрібно перевірити сто п’ятнадцятий сектор щодо дивної магічної активності. Ну ось я і прийшов у сто п’ятнадцятий сектор – перевірити. А тут ось ти… І ось це… – кивнув він на дівчину і раптом задумливо додав: – Бос, слухай, я можу, звісно, бути неправий, але мені здається…

– Мені теж це здається… – похмуро кивнув Алекс. – Проте і я теж, звісно, можу бути неправий. Принаймні, мені дуже хочеться на це сподіватися… – ще більш похмуро додав він.

– Я не експерт, і тому знову ж таки можу помилятися, але почерк ну дуже схожий... І потім цей запах, – Вайлд потягнув повітря носом і гидливо скривився. – Теж дуже схожий. І все ж таки це не Телемак… Це ж ніяк не може бути Телемак? – він запитливо глянув на друга.

– Ніяк, – похмуро підтвердив Алекс. – Складно продовжувати вбивати, якщо ти не просто мертвий, а від тебе взагалі нічого не залишилося. Ні, це не Телемак, – заперечливо покачав він головою. – Сім років потому я на власні очі бачив як його сточили чистильники. Гаразд, Вайлде, – зітхнув він. – В нас не так багато часу, тому даваймо займемося ділом. Перш ніж я повідомлю батькові та Хильдерику про те, що сталося ззз… – скривившись, ніби від сильного зубного болю, кивнув він на труп, – …з нею, я хочу обшукати усе тут особисто.

– Ми шукаємо щось конкретне? – Вайлд зацікавлено глянув на боса.

– Знущаєшся? – запитав той, з явним несхваленням глянувши на помічника.

– Та ні… Що вже й спитати не можна? – здивовано буркнув Вайлд, виставляючи уперед себе долоні, нібито захищаючись. – Ти ж у нас провидець! Отож, я й подумав, мало що…

– Розмріявся! – криво посміхнувся Алекс. – Хто б це не зробив, він чи вона, чи вони явно у курсі моїх здібностей. Все, що я можу сказати, ти знаєш і без мене – це вбивство якось пов’язано з Телемаком. Що ж до усього іншого, то тут варіантів рівно стільки, скільки в партії Неблагого двору вірнопідданих. Тому, друже мій, ми шукаємо все, що зможемо знайти! Точніше, ти завдяки своїм надприродним та надзвичайним органам чуття та зору – шукаєш, а я роблю магічні дублікати з усього того, що ми тут знайдемо.

– Завдання зрозумів бос, приступаю… – повідомив троль і, з натхненням взявши до рук сумочку покійної, витрусив її на стіл.

– Анна Облейшн… – взявши із купки речей дівчини її посвідчення, прочитав Алекс.  – Треба ж, наскільки посмертна маска жаху спотворила риси її обличчя... – задумливо промовив він, – прізвище та ім’я, здається, знайомі, але саму дівчину, я не впізнаю ні по трупу, ні по фото в посвідченні. Перш за усе, треба буде встановити її особистість. А то раптом це – не Анна Облейшн, а інша дівчина. Тим більше, що я не пригадую, щоб вона якось особливо цікавилася демонологією, та й взагалі потойбіччям, інакше я б її запам’ятав.

«Можливо, запам’ятав би... – подумки поправив він себе, і замислився, намагаючись згадати хоч щось про Анну Облейшн, крім того, що вона одна з його студенток і що останній залік демонології вона, здається, провалила. – Чи то не вона провалила, а якась інша Анна?..»

Несподіваний пронизливий гуркіт настільки неприємно та різко вдарив по нервовим синапсам[1] Алекса, що він навіть підстрибнув на місці.

– Твою кроваву безодню, Вайлде! Невже не можна обережніше! Ти що хочеш, щоб я заїкою на усе життя став?! – роздратовано гаркнув він.

Оцінивши не стільки грізний рик боса, скільки його роздратованість та невластиву йому нервовість Вайлд поспішив виправдатися.

– Та я ж… Так а я, як? Хіба я не обережненько! Я з цією штуковиною вже так потихеньку, вже так поманесеньку, – вказав він на верхню шухляду письмового столу, що лежала на підлозі. – Просто пальчиком підчепив, – запевнив він, – ось цим! – продемонстрував він яким самим, піднявши вгору вказівний палець. – А воно кляте, – вказав він тим самим пальчиком на тоненьке кільце ручки шухляди, що теж лежало на підлозі, – зробило так, що шухляда раптом узяла та й вилетіла…